Розділ 7.

Стахов не договорив. Не встиг.

Назар не зробив кроку вперед — він просто підняв руку з-під стола, і в долоні спалахнуло. Те саме, що він тренував “на всяк випадок” ще з першого свого “вигорання”. Не постріл. Коротка біла “блискавка”, що з’їла повітря сухим тріском, як коли рвуть пластикову стяжку. Каїр увімкнув нейроприскорення — але навіть так картинка не склалась у повний рух: лиш кадри. Палець Назара — спалах. Шкіра Стахова — судома. Метал — дзвін.

Стахов здригнувся всім тілом і завмер на півсекунди так, ніби його на нитці підвісили. Пістолет випав із пальців сам. Потім він осів, важко, незграбно, без красивого падіння — просто купою на підлогу.

Натовп у дверях спочатку не зрозумів. Це завжди так: люди думають про “сцени”, а реальність працює коротко.

— Зброю! — різко сказав Назар. Не крикнув. Відрізав.

“Джміль” уже був там — підхопив пістолет ногою, відвів убік, накрив чоботом. Рука на руків’ї ножа у супроводу сіпнулась — і одразу зупинилась, бо Хао змістився на півкроку вперед. Без погрози. Просто так, що стало ясно: якщо ти зараз дістанеш — ти програєш ще до кінця руху.

— Назад, — сказав Назар людям. — По одному. Без героїзму. Без “ми тут влада”.

Хтось у дверях видихнув із образою. Хтось спробував сказати “але…”. Перший ряд натиснув на другий, другий на третій — і з коридору пішов той глухий тиск, який любить ламати двері й людей.

Назар натиснув рацію, навіть не дивлячись, кому: — “Тінь” — коридор. Відсікати хвіст. Працювати руками, не головою.

— “Джміль” — зі мною.

Потім, уже тихіше, ніби між рядками: — Ілля, не лізь. Ти щось погано виглядаєш.

Хотілося сказати “я в нормі”, але язик не піднявся. Після відкату тіло було ватне — важке, як після виснажливого тренування.

За дверима хтось закричав про їдальню, хтось про склад. Шум у натовпі здійнявся, але вже не був сміливим — став обережним. Бо “порядок” раптом показав: це не слово на пов’язці, це струм у руці.

Аурелія стояла за спиною й дихала коротко, беззвучно. Відчувалась шкірою. Натовп для неї був окремим видом страху — тим, що не має обличчя.

Хао нахилив голову в бік коридору, прислухався й кинув байдуже: 

— Натовп — як вода.

Знайшов щілину — ллється.

Заткни — і тихне.

Стахова винесли. Не як мученика — як проблему, що заважає дихати.

Коридор за дверима ще шумів, але вже не тиснув. Десь далеко грюкали відра, хтось плакав, хтось матюкався. Це було не повстання. Це було — як киплячий чан, який не помішали вчасно.

Назар зачинив двері на засув і нарешті подивився на нас по-справжньому: Хао, “Джміль”, Інна, ще двоє зі служби порядку — і я.

— Я хотів, щоб у людей було відчуття безпеки, — сказав він рівно. — Без “виходь у місто, здохни або принеси користь”. Хочеш у місто — проходиш підготовку. Після тренувань. Тільки по бажанню.

Пауза.

— Але вийшло, що ми стали обслугою для тих, хто не хоче нічого. А тепер вони ще й прийшли вимагати владу.

Інна ковтнула, ніби теж хотіла щось сказати, але промовчала.

— Голодом нікого не морили, — продовжив Назар. — І не “шикували”, бо нема запасів. Музей — не завод їжі. Ми виживали.

Погляд ковзнув по мені коротко. Не “герой”. Просто фактор.

— Тепер буде інакше. Потрібна структура. Підрозділи. Порядок. Тренування — обов’язкові. Хто не тягне — шукає інший шлях. Бо інакше нас з’їдять.

“Джміль” тихо хмикнув. Погодився мовчанням.

— І ще, — Назар поклав долоню на стіл. — У місті тепер не тільки заражені. Є люди. Озброєні. Одні торгують людьми, другі ламають психіку хімією. Вони можуть прийти. І прийдуть не розмовляти.

— Поки ти добрий — вони сміливі, — сказав Хао.

— Нам потрібна зброя й техніка.— продовжив Назар — Є військова частина. Там — ресурс. Там же — тисячі заражених. Ризик великий. Але іншого шляху немає: ми або створюємо свою армію, або нас розбирають по одному.

Інна вже відкрила рот, щоб доповісти щось про склад чи їдальню — і тут хлопець зі зв’язку, що мовчав у куті, підвів голову. — Назар… Інно… дивний сигнал. Не наш. Увімкнути? Короткий імпульс, повторюється з паузою.

— Вмикай, — сказала Інна, і в очах у неї стало інше світло: робота.