Розділ 6.

Капітанський місток був — і раптом його не стало.

Ще мить тому під ногами гудів метал, тремтів від тяги, а темрява за оглядовим склом була не ніччю, а глибиною, прошитою лініями маршрутів. На панелі миготіли індикатори, чужі, але зрозумілі, ніби я їх колись уже торкався. Хтось стояв поруч — тінь у формі, важка присутність, яку не треба бачити, щоб знати: це “капітан”.

Потім усе це зсунулося, як картинка, що зривається з гачка. Гул перейшов у тишу. Зірки — у білу пляму. Метал — у тканину під спиною.

Пахло спиртом і йодом. Світло било крізь повіки тупо й рівно, як лампа в процедурній. Тіло було чужим і важким: не боліло — тягнуло, ніби кожен м’яз зсередини перетягнули мотузкою й забули розв’язати.

Ці “картинки” давно не приходили. Каїр робив зі мною свою роботу, але такі провали — як слайд із чужого життя — зникли останні місяці. А зараз вилізли самі, на виснаженні, коли мозок чіпляється за будь-яку опору.

Зазвичай переходи були системними.

День — реальність. Ніч — Каїр.

Починалося з білого простору. Без меж. Без тіней.

Потім голос. Короткий. Сухий.

Він говорив про “очевидне” — так, ніби я мав це знати від народження.

Якщо засвоював повільно — наступна ніч була жорсткішою.

Без пояснень.

З підвищеним рівнем складності.

Далі — середовище.

Без попередження.

Ще мить тому — лекція.

Кліпаєш — і вже лежиш на холодному камені чужої планети.

Повітря ріже легені. Гравітація інша. Звуки не людські.

Перед очима — одне речення:

Вижити. 12 хвилин.

І все.

Створіння, яких мозок не хоче приймати.

Я їх убивав.

Мене вбивали.

Я втрачав кінцівки.

Отримував травми, які в реальному світі не залишили б шансів.

Після третьої симуляції мозок перестає протестувати.

Після десятої — чекаєш пастку.

Після двадцятої — починаєш підозрювати, що реальність — це лише перерва між заняттями.

Іноді це була тиха операція: проникнення, злам, викрадення без шуму.

Іноді — чисте виживання.

Без ресурсів. Без пояснень. Без права на помилку.

Перші тижні я прокидався й не одразу розумів, де саме лежу.

Організм навчився розділяти.

Один день у музеї.

Мінімум три — у симуляції.

Скільки часу для мене минуло з моменту знайомства з цим старим “вчителем” — не знаю.

Можливо, більше, ніж дозволяє календар.

Сьогодні ж — не тренування.

Не запит.

Просто провал.

— Не крутися, — сказав голос збоку. Катерина. Рівна, втомлена. — Ти ще не “встав”.

Метал дзенькнув об метал. Десь поруч пересунули табурет. За ширмою хтось тихо сперечався, і в тому шурхоті вже був музей: багато людей, мало нервів.

— Назар тебе шукав, — додала Катерина, не піднімаючи очей. — Казав: як тільки прийдеш до тями — передати.

Плече відгукнулося тупим жаром, коли спробував повернути голову. Стеля медчастини була низька, зі слідами вологи. На столі — банки, бинти, щось у металевому лотку. Олена стояла ближче до ширми й слухала шум за стіною так, ніби він для неї був показниками на моніторі.

З боку — тиша, що тисне сильніше за запахи. Аурелія сиділа на стільці біля ліжка, зібрана, руки на колінах. Не спала. Не дрімала. Просто була тут. Коли погляд ковзнув до неї, вона підняла очі на секунду — й одразу відвела, ніби за це можуть вдарити.

— Він там… зайнятий, — сказала Катерина коротко. — Не до тебе, але до всього.

За ширмою хтось підвищив голос: “По списку!” — і відразу інший, зірваний: “А чому їм більше?!”. Гупнула лавка, дзенькнула миска. Це вже не шепіт. Це вже натовп, який починає думати, що має право на все одразу.