Розділ 5.

Пахло спиртом, йодом і мокрим бинтом. Світло било в очі так, що хочеться відвернутись, але голову тримали — не руками, а самим фактом: якщо смикнешся, стане гірше.

— Тримайся, — сказала Катерина рівно. — Зараз дістану.

Метал клацнув об метал. Плече рвонуло болем, наче хтось смикнув за жилину, і я втиснувся потилицею в подушку, щоб не здригнутися. Десь поряд Олена коротко видихнула — не співчуття, а контроль.

— Кульове, — сказала вона, ніби ставила позначку в журналі. — Друге теж кульове?

— Стегно, — прошепотів я. Горло було сухе, голос шкрябав, як наждак. — І подряпини.

Катерина не підняла очей.

— Хто в тебе стріляв? — запитала вона. — Не “де”, а “хто”.

На секунду з-за ширми долинув гул музею: чийсь голос сперечався про пайок, хтось вимагав “по списку”, хтось сміявся нервово, як від втоми. Тут, у медчастині, шум був глухим, але настирним — нагадував, що за стіною людей більше, ніж місця.

— Якісь культисти, — відповів я коротко. — В лікарні. Цікаві хлопці.

Олена перезирнулась із Катериною. Ніяких “ой”. Тільки наступне питання, як цвях.

— Культисти зі зброєю? — Олена нахилилася ближче. — Пістолет? Автомат? Ти точно бачив?

— Чи бачив? Я на собі відчув — сказав я. І додав, бо язик сам шукав кудись втекти: — Це ж не зомбі вже навчились стріляти.

Катерина хмикнула.

— Зомбі — ні. Люди — так, — сказала вона й потягнула різкіше. — Ще трохи.

Десь збоку хтось сидів тихо, так близько, що це відчувалося шкірою. Погляд ковзнув — Аурелія. Стиснута на стільці, руки в колінах, плечі підняті. Не проситься, не лізе. Просто не йде. Їй щось сказали пошепки — вона навіть не кліпнула.

— Вийди на хвилину, — повторила Олена, вже твердіше.

Аурелія повільно похитала головою. Не демонстративно. Наче “вийти” для неї — це знову опинитися там, де нема стін.

Катерина глянула на неї один раз — швидко, оцінююче.

— Нехай сидить, — кинула. — Лише б мовчала й не заважала.

Біль трохи відпустив, і в цю паузу тіло згадало інше: втому. Важкість у кістках, наче в мене всередині насипали піску. Хотілося заплющити очі “на секунду” — і я знав, що та секунда може стати годиною.

— Дістала, — сказала Катерина. — Тепер нога.

За ширмою хтось підвищив голос, і Олена різко відповіла комусь невидимому — коротко, владно. Не сварка. Відсікання.

Музей жив. І нервував. І, схоже, мав свої претензії до тих, кого сьогодні привезли.

Олена відсунула ширму ліктем і повернулась до мене так, ніби рішення вже прийняла ще до того, як я прийшов до тями. На її руках були плями йоду, нігті короткі, без прикрас — практичність, яка не питає, чи ти готовий. — Є варіант швидше, — сказала вона. — Але буде боляче. Катерина не підняла погляду від підносу. — Якщо він ще може жартувати — витримає, — кинула сухо.

Я хотів спитати “що за варіант”, але Олена вже сіла ближче. Вона не торкнулась одразу — спершу подивилась на плече, на бинт, на шов, на шкіру навколо, ніби читала карту. 

— Я практикувала на порізах і рваних. На переломах — трохи, — сказала вона тихо. — Кульові… вперше. Якщо скажеш “стоп” — зупинюсь. 

— А якщо скажу “давайте експериментувати на комусь іншому”? — прошепотів я. Катерина знову хмикнула. 

— Тоді і лежатимеш довше. І лікуватимешся довше, — відрізала вона.

Олена приклала долоню до плеча, прямо поверх марлі, і відразу стало ясно, що “боляче” — це не про неприємно. Спершу пішло тепло, як від грілки, потім — жар, і за секунду це тепло стало вогнем, який ліз під шкіру, у м’яз, у кістку. Я стиснув зуби так, що в щелепі клацнуло, і відчув, як потилиця знову втискається в подушку сама, без команди. 

— Дихай, — сказала Олена. — Не тримай. 

— Я… дихаю, — видавив я, і зрозумів, що брешу: дихання уривалося, як тріснута стрічка.

«Це пришвидшить відновлення. Терпи. Тобі пощастило, що у вас є адаптант із подібними здібностями» — констатував Каїр.

Біль не “накочувався” — він стояв. Рівний, щільний, без хвиль. Наче хтось тримав розпечений метал і не рухав, просто чекав, доки ти погодишся. Катерина стала збоку, поклала долоню мені на передпліччя — не для ніжності. Для фіксації. 

— Смикнешся — порвеш, — сказала вона. — Дай їй працювати.