Розділ 4.

Хао не “бився” з хвостом — він його розбирав, як задачу. Перші заражені врізалися в двір щільною масою, і будь-хто інший відступив би до дверей, до стін, до “якось протриматися”. Він, навпаки, зробив півкроку назустріч. Катана пішла короткими лініями — не широкими дугами, а відсіченням наміру: руки, що тягнулися, падали першими; коліна ламали темп; голови відкидало назад, і хвиля збивалась об власні тіла. Його рубаха рухалась вільно, але не заважала — наче тканина теж знала свою дистанцію. На руках луска блиснула раз, другий — сухий відблиск під світлом автобуса. Очі — вертикальні, холодні — дивились не “на натовп”, а крізь нього, туди, де хвиля народжується. Він просто не давав їй стати хвилею.

Я стояв у дверях лікарні секунду довше, ніж мав право, і ловив себе на дурній думці: він тримає це так, ніби він поставив лезом межу. Заражені бігли з боків, підтягувались з провулків, перелазили через уламки — їх ставало більше щохвилини. Хао не відступив ні на метр. Він лиш зміщував вагу — міліметр сюди, міліметр туди — і вся маса раптом провалювалась у порожнечі, які він їй залишав.

— Дійте швидше, — кинув він, не повертаючи голови. Голос не підвищився, але долетів чітко, як команда по рації. — Я не збираюся тут затримуватися.

Водій уже був біля дверей автобуса, нервово оглядаючись навколо, ніби шукав, куди себе подіти.

— Діма! — крикнув я водієві через двір. — Приймальне справа від вестибюля. Процедурна — далі, дві двері. Там кейси з потрібним: дефібрилятор, монітор, шини, інструмент. Бери зібране в купу. Дрібне не бери. Часу нема.

Діма кивнув і рвонув усередину. Шелл опинився біля мене — меч у руці, погляд смикається між дверима й Хао, ніби розумом він уже в лікарні, а інстинктом — на дворі.

— Де наші? — запитав він коротко.

— У підвалі. Таке трапляється. І зараз головне “встигнути винести”, — сказав я й рушив до сходів. — І ще: тих у білих халатах не чіпай і не підходь.

Він пішов слідом одразу, але слова зачепили.

— Ти серйозно? Чому? — в голосі з’явилася твердість, не страх. — Усі вцілілі мають допомагати одне одному. Це…

Дівчина — Аурелія — йшла за мною так тихо, ніби її тінь відлипла від підвалу й просто причепилась до моїх кроків. Я не обертався на неї, але відчував: тримається на відстані руки, ні ближче, ні далі.

— Це не “всі вцілілі”, — відповів я, не збавляючи темпу. — Там — незрозуміла секта. Вони людей у подарунки обмінюють. Вони вже спробували зробити з наших людей “своїх”, без волі, як меблі.

Шелл стиснув щелепу, але не відстав. Він хотів заперечити ще — і тут тихо заговорила Аурелія. Не голосно. Не впевнено. Просто — як цвях у дошку.

— Повірте… Декого краще не рятувати.

І знову замовкла. Ніби сказала зайве й очікує за це покарання.

Підвал зустрів нас мокрим холодом і тим запахом, який не переплутаєш: свічковий дим, кров, грибний відвар, стара хлорка, що давно програла цвілі. Морг світився зсередини жовтим — свічки ще догорали, тіні лежали на плитці, як брудні простирадла. Тіла сектантів — хто стогнав, хто сипів, хто повз, залишаючи мокрий слід; хтось намагався дотягнутися до труби чи ножа, але руки не слухались. Я пройшов повз, не гальмуючи. Часу немає.

Шелл побачив усе одразу — і завмер на півкроку. Його погляд ковзнув по понівечених тілах, по розкиданій зброї, по крові навколо.

— Їм… — почав він, і слово в нього застрягло між “люди” й “вороги”.

— Ні, — сказав я жорстко. — Наші — першими. Дві жінки, два чоловіки. Зв’язані. Без свідомості або на межі. Понесемо — тоді думай, кого жаліти.

Я показав у кут, де вони лежали купою, як звалені манекени, і це було найстрашніше: розвідники завжди здавались мені людьми, які не падають “купою”. Один чоловік лежав боком, дихав рвано; другий — на спині, руки стягнуті так, що пальці посиніли. Дві жінки — ближче до стіни: одна з заплющеними очима, інша дивилась кудись у порожнечу, ніби не бачила вже ні свічок, ні нас.

— Беремо по одному, — сказав я. — Ти — чоловіка, я — жінку. Потім міняємось. Ритм не губимо.

Шелл кивнув — і в ньому щось перемкнулось: меч він тримав уже “для дороги”, а руки працювали “для евакуації”. Під пахви, під лопатки, так щоб не заламати шию, не вдарити головою об плитку. Він підняв першого чоловіка, мов мішок, але з людською обережністю, і рушив до виходу.

Я підхопив жінку — легка, занадто легка, як після довгої хвороби. Стегно відгукнулось болем, але препарат ще тримав “вікно”: я не провалився, лише стиснув зуби й потягнув.

Аурелія не лізла під руки. Вона зробила інше: нахилилась до підлоги, підняла пістолет із-під столу, потім мачете, потім ножі й труби — усе, що не мало лежати тут “для них” та мало якусь ціну. Збирала все цінне: інструмент, бинти, марлю, джгути — і носила до сходів маленькими ходками — швидко, без шуму, без запитань. Наче боялася, що якщо зупиниться й подивиться навколо довше секунди — її покарають.