Розділ 3.

Сокира лежала на плитці між нами, як відрізана можливість. Пальці розтиснулись повільно, щоб він бачив: не ривок, не пастка. Лезо тихо ковзнуло по металу й завмерло, а ніж під її горлом не став легшим — він просто став ближчим.

— На коліна, — повторив старший, і дотиснув лезо ще на міліметр. У дівчини смикнулося підборіддя, кров проступила тонкою ниткою, а очі трималися за мене так, ніби це остання річ, яку вона ще може собі дозволити.

— Каїре… — думка вийшла коротко, без прохання. — Її треба витягнути.

— «Не встигнеш», — відповів він одразу. — «Я підніму імпульсацію м’язів і вимкну частину обмежувачів. Тіло не готове. Мікророзриви, судоми, відкат. Плече й так прострілене. Назвемо цей режим форсаж».

Слова не тиснули. Просто лягли в голову, як інструкція перед аварією.

— Ми тут, — сказав подумки. — Якщо в’язались допомогти — то не тільки ж “своїм”. Вмикай.

Відповідь прийшла не словами — тілом. Ніби хтось увімкнув усередині друге серце й наказав йому битися за двох. По хребту пройшов холодний струм, а потім — жар, різкий і чистий, як спирт на відкритій рані.

Повітря стало густішим. Не тому, що його більше — тому, що я почав його бачити: як воно лягає в груди, як тисне на ніздрі, як кожен вдих — окрема дія, яку можна зробити швидше. Зіниці ніби розсунули темряву, а звук кроків, шурхоту тканини, ковзання леза по шкірі зібрався в рівний, чіткий ряд — без хаосу.

М’язи в ногах напружились самі, і це було не моє рішення. Тіло стало слухняним інструментом — занадто слухняним. Я відчув силу не як “більше”, а як “точніше”: кожен рух мав вагу, кут і наслідок, і в цій ясності було щось хижакове, чуже.

На секунду здалося, що я можу зробити все. І майже одразу — що за це доведеться платити.

Світ клацнув не звуком — лініями. Ніж під її горлом став вектором, його зап’ястя — вузлом, сухожилля — тонкою ціллю, яку можна “перерізати” не силою, а точністю. М’язи напружились так, ніби їх затисли в лещатах зсередини; по стегнах пройшло гаряче, липке відчуття, наче тканину розтягують до межі.

Кортик зірвався з руки не як кидок — як постріл. Пунктирна дуга на мить спалахнула в повітрі, і лезо вдарило в зап’ястя старшого під кутом, який “ламає” хват. Ніж під горлом сіпнувся вниз, ріжучи повітря, а не шкіру.

Крок — і вже поруч. Рука підхопила сокиру з підлоги, вага лягла правильно, без примірянь. Удар пішов не в голову й не в груди — в лікоть, де суглоб завжди слабший за віру.

Кістка здалась із сухим звуком, і рука з ножем повисла ганчіркою. Другий удар — нижче, по передпліччю, і кисть відлетіла на плитку разом із лезом, блиснувши у свічках. Дівчина впала на коліна, задихнулась, але не закричала — тільки втиснулася в себе, як у єдину броню.

Форсаж тримав ще секунду, і ця секунда була бридкою: м’язи вимагали продовження, як механізм, який не вміє зупинятись м’яко. Пальці зціпились на древку так, що суглоби побіліли, а в плечі прострілене місце віддало тупим жаром.

— «Вимикаю», — сказав Каїр. — «І ти відчуєш наслідки».

Світ повернув вагу й шум. Відкат прийшов не одразу — хвилею: тремор у кисті, різь у стегнах, ніби під шкіру насипали дрібне скло. Коліна хотіли здатися, але тіло трималося на злості й на тому, що падати тут — дурість.

Старший лежав біля ящиків, притискаючи культю до халата. Кров виходила темно й ритмічно, але паніки в ньому не було — тільки злість, наче це не він втратив руку, а світ зіпсувався.

— Пророк… — прошипів він крізь зуби. — Пророк тебе…

— Де він? — запитав рівно. — Скільки вас тут? Виходи. Запаси. Хто готував відвар.

Відповідь була однакова, як заучена молитва: “покарає”, “прийде”, “очистить”. Очі в нього бігали, але не від болю — від чогось іншого, внутрішнього, хімічного.

— Слухай, — сказав уже тихіше. — Розкажеш — і я зроблю це швидко. Не розкажеш — буде довше.

Він посміхнувся кров’ю. Ніби “довше” для нього нічого не означало.

Я схопив його за палець цілої руки й вивернув суглоб до клацання — сухо, технічно, без розгону. Другий — так само. На третій він навіть не здригнувся нормально; тільки дихання стало рваним, а зіниці розширились, ніби організм шукав больову кнопку й не знаходив.

— «Зупинись», — сказав Каїр. — «У нього пригнічена ноцицепція. Або мутаційний ефект, або той самий відвар. Допит не дасть даних. Ти витрачаєш час і ресурс».

Пальці розтиснулись самі. Не тому, що стало шкода — тому, що правда була холодніша за злість. Старший дивився на мене з ненавистю, але в цій ненависті не було інформації.

Погляд ковзнув до дівчини: вона сиділа, спина до ящиків, руки ще зв’язані, і на горлі блищала тонка лінія крові. Жива. Тремтить. Дихає.

— «Добий», — сухо кидає Каїр. — «Ризик повторного контакту. Свідок. Може навести групур».

Відповідь приходить так само сухо, тільки людська: ні.

— Їм тут і так не дадуть другого шансу, — кажу подумки. — Подивись навколо.

Навколо — розкидані тіла, хтось стогне, хтось уже мовчить, хтось тримається за руку, якої майже немає. Це не милосердя. Це констатація: місто доробить швидше й брудніше, ніж будь-який удар.