Розділ 1.

Ранок у місті починається не з кави й не зі сніданку. Барикади лишаються за спиною, і повітря одразу стає іншим: холоднішим, уважнішим. Тут не питають, як ти спав. Тут питають, чи ти взагалі повернешся.

— «Не зупиняйся на відкритому просторі», — рівний голос у голові не просить і не переконує. — «У будинках поруч є заражені. Вони не рухаються, але вони є. Лінія стіни. Не ближче до входів».

Каїр не фантазія і не “совість”. Чужий інтелект у моєму тілі, чужий порядок у моїй крові — і за рік ми звикли так, що наказ і рух інколи зливаються в одну дію. Плече ближче до бетону, крок короткий, погляд ріже сектор за сектором: вікна, двері, провали, дах.

— «Ціль ближче. Лівіше. Тридцять метрів».

Бордюр на краю перехрестя низький і зручний — щоб присісти й не світитися. На капоті старої машини стоїть птах: великий, неправильний, занадто спокійний для місця, де навіть тиша має зуби.

Арбалет знімається зі спини раніше, ніж думка встигає оформитися в слова. Тут виграє не хоробрість — тут виграє секунда. Болт лягає рівно. Птах сіпається, пробує злетіти, здіймає пил і падає, ніби місто підсікло його невидимою ниткою.

— «Швидко», — нагадує Каїр. — «Не стій над тушею. Ти вже дав сигнал місту».

Кортик заходить у горло коротко, без зайвого. Інший ніж — розтин по грудині не для акуратності, для роботи. М’ясо в мішок, а всередині пальці знаходять щільний вузол.

— «Ядро».

Секунда на те, щоб не впустити — і ковток, який не приносить полегшення. Неприємно, як завжди; до цього не звикають, це просто роблять, коли потрібно. Спина випрямляється — і повітря змінюється без звуку. Наче місто перестає бути фоном і на мить стає співрозмовником.

— «На тебе зреагували».

Півкроку назад — і тінь рве з провалля дверей прямо в мене. Вона не “виходить”: вистрілює тілом, низько й різко, без вагань, як удар ломом. Встигаю побачити тільки головне: плечі клинами, рух без гальм, шкіра острівцями загрубіла, як кора на обгорілому дереві. Там, де мало бути м’ясо, — ущільнення.

— «Мутований», — каже Каїр сухо. — «Зберися. Очі. Суглоби. Не лоб».

Спис іде в центр маси — як робив не раз. Вістря зустрічає тіло… і ковзає, ніби по каменю. Метал зривається вбік, а маса влітає в древко так, що в долонях відгукується хрус: не перелом, але тріщина пішла. Спис перестає бути опорою. Стає моїм слабким місцем.

Удар долонею в груди — не кігтями, ударом. Броня бере ковзання, але імпульс проходить крізь неї в ребра, і повітря вибиває коротко, як ляпас. Другий удар — у плече; рука на секунду глохне, пальці не слухаються.

— «Нейроприскорення», — кидає Каїр.

Режим вмикається без “ефектів”. Просто картинка стає чистішою: перенос ваги на передню ногу ще до ривка, розкриття пальців під хват — зім’яти й притиснути, а тоді рвати. “Кора” на передпліччі клином — там марний рефлекс різати. Кут забирається боком, не прямою. Кігті проходять там, де щойно була шия; повітря лиже щоку, броня на плечі приймає ковзний контакт, і тканина під нею натягується, як струна.

— «Краще», — каже Каїр. — «Запам’ятай: сила — для дурнів і трупів. Перемога починається раніше удару».

Заражений не зупиняється. Він ламає дистанцію знову — давить масою, намагається втиснути мене в стіну. Списом виходить ще один короткий укол у живіт — і знову ковзання, знову “кора”. Тріщина розходиться на міліметр, як блискавка в сухій деревині.

Спис заважає — і летить геть, без жесту, без драматургії. Просто рішення. Кортик із пояса лягає в долоню. Лезо коротке, слухняне, для геометрії впритул. Удар у бік — дзвін об ущільнення, сталь з’їжджає, ніби по цеглі.

— «Ти знущаєшся», — відрізає Каїр. — «Не ріж. Коли бачиш “кору” — колоти. Очі. Горло. Суглоби».

Заражений рве знову, і тепер це робиться навмисно: півкроку дозволяю йому зайти ближче, щоб відкрив лице. Пальці хапають повітря перед собою, шукають мене — і в цей момент тіло йде під лікоть. Півкроку збоку — і кортик входить в око коротко, до упору, так що руків’я б’є по кістці.

Тіло здригається, рухи розсипаються, але він ще пробує дістати масою — так легше, ніж думати. Другий укол — у горло, не глибоко, точно. Він падає: спочатку на коліна, потім на бік.

Нейроприскорення відпускає, і ребра одразу нагадують про себе тупим болем. Плече пульсує; рука слухається знову, але ніби через вату.

— «Зараз швидко», — каже Каїр. — «Тут люблять тих, хто довго стоїть на місці. На обід».

Короткий надріз — пальці знаходять щільний вузол. Ядро тепле, слизьке, впирається, ніби тримає форму впертістю. Банка в рюкзаку приймає його глухим стуком, кришка закручується без пауз.