Розділ 42.

Коридор другого поверху зустрів мене майже повною темрявою.

Лампочка на розі ледь жевріла, кидала жовту пляму світла, яка тільки підкреслювала порожнечу. Десь унизу ще ворушилось життя — хтось тихо говорив, хтось переставляв відро з водою, хтось намагався вкласти спати дітей.

Тут — нікого.

Лише старі стіни, запах пилу і віддалені удари серця, що ще не прийшло до тями після бігу й адреналіну.

Двері до нашої кімнати відчинились без скрипу.

Всередині було напівтемно: місяць тьмяно падав у вікна внутрішнього двору, розкреслював підлогу бляклими квадратами.

Хао спав. Беззвучно, рівно, втиснувшись плечима в ковдру. Дихання — спокійне, ніби нічого не сталося.

Ремені полетіли на стілець, спис став у куток. Пальці ще пам’ятали древко. Біг. Слизький асфальт. І тупіт зграї, від якого тремтіла земля.

Лише тепер, коли лишився в тиші, тіло дало слабину. Руки затремтіли — не від страху. Від того, що напруга нарешті відпустила.

Сів на край дивана, сперся ліктями на коліна.

Каїр озвався одразу — тихо, без механічної сухості. Тією аналітичною уважністю, яка приходила після критичних моментів.

«Твої показники нестабільні. Пульс — підвищений. Рівень адреналіну — перевищує норму для твого віку вдвічі.»

— Я й не дивуюсь, — прошепотів, стираючи піт з чола. — День… такий собі.

«Оцінка: висока небезпека. Вірогідність летального результату — п’ятдесят п’ять відсотків у момент переслідування.»

— Дякую, що не сказав це вголос тоді.

«Не бачив сенсу підвищувати рівень паніки. Ти впорався.»

Долоня пройшлась по обличчю — рот стискався сам по собі.

— Слухай… а що це було з Назаром?

Пауза.

Каїр зібрав дані, обробив їх і відповів рівно:

«Активація латентної мутації. Тип — нервово-електричний. Високий потенціал, але він зараз не керує процесом. Сила спрацювала як неконтрольована реакція на емоційну перевтому та страх втрати.»

— Тобто він… мало не себе спалив?

«Так. Він використав більше, ніж міг витримати організм. Добре, що знепритомнів — це врятувало йому життя.»

Погляд вперся в підлогу.

— І що тепер буде? Він стане… сильнішим?

«Не одразу. Його організм потребує відпочинку і адаптації до нових можливостей. Мутація активна, але нерівномірна. Йому потрібен час. І тренування.»

Далі він пішов холодніше — як завжди, коли підсумовував.

«Усі тут поступово активують свої мутації. Неконтрольовано, небезпечно, стихійно. Загроза більша, ніж заражені. Ви не готові.»

— То й нас це теж чекає? — запитав тихо.

«Тебе — ні. Їх — скоро.»

Кулаки стиснулись повільно, відчутно — кожен суглоб.

— А Катерина… вона витягне?

«Її мутація регенеративна, але токсин сповільнює процес. Стан — стабільний. Шанси на одужання добрі, але є одне “але”: токсин не вивчений, і чи впорається її регенерація з ним — головне питання.»

— Зрозуміло… що нічого не зрозуміло…

Спина ковзнула до стіни — холодної, чесної.

Каїр говорив далі, вже рівніше, ніби намагався донести важливе, не залякуючи.

«Твої власні показники — головна проблема. Мутація нестабільна. Організм чинить опір. Тобі потрібні ядра. Регулярно. І тренування щодня.»

— Ти це вже казав. Завтра підемо добувати ресурс.

«Це необхідно, якщо ти хочеш вижити.»

Сперечатися не було сил. День був надто важким, щоб у ньому лишилось місце для заперечень.

— Добре, Каїре. Працюємо далі.

Ковдра натягнулась на груди, але сон не приходив одразу.

У голові ще ревіла зграя. Кров стукала у скронях. Перед очима знову й знову виринали ті кілька секунд, коли обернувся — і побачив десятки заражених за спиною. Далі в голові прокручувалось гірше: кров, запах спирту, скрегіт пилки…