Розділ 41.

До музею дісталися вже в темряві.

Сонних не було — відсутність груп зачистки тримала на ногах навіть тих, хто ще вранці вмів засинати “на хвилинку”. Двері відчинилися раніше, ніж хтось встиг торкнутися дерева. Лампочка в коридорі блимнула, ніби теж здригнулась.

— Швидко! — Валентина кинула погляд — і одразу зрозуміла, що Катерина важка, і в її голосі не було паніки — тільки порядок. — У медпункт. Не зупиняйтесь!

Люди розступилися, зробили прохід, як вода — коли в неї штовхаєшся ліктями. Артем заніс Катерину першим. Вона лежала в нього на руках дивно легко, як буває тільки з тими, хто вже майже “не тут”. Стара кушетка, під неї — ковдра, зверху — ще одна. Все підсовували на льоту.

Світло настільної лампи впало на шию і живіт, і в мене всередині щось клацнуло. Не страх. Мовчазна злість.

Кров уже не бігла струмком, але краї ран виглядали неправильно — ніби тканина не пам’ятала, як бути цілою. Ніби тіло намагалося зійтися, а хтось тримав його розведеним.

Поруч поклали Назара. Він дихав рівно, але поверхнево — як після дуже довгого запливу. Хао перевернув його, підсунув під голову скручений светр, притиснув долонею шию — перевірив пульс без слів.

— Він живий, — сказав Хао. — Просто вирубився.

«Перевантаження адаптивної мутації», — озвався Каїр у мене в голові. Голос сухий, як таблиця. «Надмірне нервове напруження. Організм перейшов у режим відновлення. Прокинеться».

Я підняв голос рівно настільки, щоб почули всі, хто тримався на нитці:

— Назару нічого не загрожує. Просто зомлів.

Руслан видихнув так, ніби ці слова зняли з його плечей вагу ще одного тіла. Саміра вже стояла з аптечкою, але руки в неї тремтіли — не від слабкості. Від того, що вона занадто добре розуміла, що бачить.

— З… з Катериною що? — голос у неї зламався, і вона сама це почула.

Я нахилився ближче. Підчепив край пов’язки кінчиками пальців — тепла. Занадто тепла.

Каїр не став чекати.

В голові розгорнувся холодний розріз — шар за шаром. Де що порване. Де судина “проситься” зірватися. Де тканина не тримає.

«Регенеративний тип», — сказав він. «Але рана надто глибока. Краї не зведуться самі. Є токсин на кігтях зараженого. Слабкий — але достатній, щоб блокувати процес. Він уже в крові».

— Вона б регенерувала, — сказав я, і ненавидів, як спокійно це звучить. — Але не може. Тіло пробує… щось заважає.

У кутку Софія тихо заплакала — так, ніби соромилась навіть сліз. Ліда зробила крок ближче, ніби могла затулити Катерину від реальності своїм тілом.

— Можемо щось зробити?

Кивок вийшов короткий.

— Так. Але це довго. Нам треба вручну звести краї. Підшити. Зафіксувати. Її мутація доробить — якщо ми допоможемо.

Я замовк на секунду — бо в голові крутилися слова, від яких тут усіх нудить.

— Швидко не буде, — додав я. — Дні. Може — більше.

— Робимо, — Саміра сказала це так, ніби слово “ні” тут нікому не належить.

Вона вже діставала інструменти, ніби робила це не вперше: голка, нитка, затискачі, бинти. Спирт. Тепла вода. Пальці тремтіли, але рухи були точні — не від досвіду. Від волі. Воля інколи замінює досвід, якщо часу немає.

Катерина не приходила до тями. Тіло сіпнулося судомою — коротко, злісно — і знову обм’якло. Артем стояв поруч, не відводячи очей, і я бачив: він тримає себе так само, як тримав її — обережно, щоб не розсипатися.

«Спочатку — дрібні кровотечі», — Каїр говорив у мене всередині, наче мої руки — його інструмент. «Потім — м’язові шари. Не тисни тут. Тут — нерв. Тут — судина. Шов короткий. Частий. Не довіряй тканині: вона зараз чужа. Організм втратив карту, за якою збирав себе».

Спирт пахнув так, що різало ніс. Нитка ковзала по пальцях, і в якийсь момент здалося, що в мене вже немає шкіри — тільки втома й тепло чужої крові, яке не хоче холонути. Саміра тримала, подавала, перетягувала, міняла бинт — без питань і без слів, бо Катерина не відповідала, а слова тут нічого не зшивали.

Вов стояв збоку, як стовп. Інколи робив крок уперед — і зупинявся, ніби боявся злякати саму рану. Ліда підсвічувала лампою, підсовувала чисте, тримала воду так обережно, наче вода теж могла нашкодити.

За вікном десь далеко ревіли заражені, але цей звук перестав бути головним. Головним став інший: скрегіт голки по затискачу. Плямкання мокрого бинта. Тихе “ще” Саміри, коли вузол не тримав і тканина повзла, як мокрий папір.

Час тягнувся довго й брудно. І коли ми нарешті зупинились, годину можна було відчути не по годиннику — по тому, як болять плечі й як важко розтиснути пальці.

Рани були зведені. Шви — рівні, часті. Пов’язки лягли зверху, як броня з марлі. Катерина все ще була бліда, нерухома — але груди піднімались. Повільно. Уперто.

— Стан… стабільний, — сказав я й сам почув, як це слово хитке. — Умовно. Вона не помре зараз. Але токсин ми не витягнемо. Тільки час.

Ліда витерла очі рукавом.

— Ми будемо чергувати.