Розділ 40.

Ми йшли швидко, але тихо.

Хао тримався попереду й слухав місто так, ніби воно могло підставити нас одним випадковим звуком. Артем ішов праворуч, щит тримав напівпіднятим — не показово, а так, як тримають щось важке, що може знадобитися в будь-яку секунду. Саміра йшла поруч — надто близько, щоб це було просто “зручніше”, і надто мовчки, щоб не видати страх.

Місто навколо не просто спорожніло — воно насторожилось. Розбиті вікна чорніли, як порожні очниці. Клумби, де колись росли квіти, стирчали грудками землі й сухим бур’яном. Десь далеко глухо дзенькнув прапор на щоглі — вітер майже зірвав тканину, але вона все ще чіплялася за метал, як живе.

З кожним кроком м’язи ніби заливали свинцем. Пальці тремтіли не від страху — від післяудару, від того, що тіло ще не пробачило мені біг. Металевий присмак у роті не зникав; ковтати було так, ніби горло обдерли. Вдих різав дихальні шляхи, а грудна клітка зсередини пульсувала тупим, тягучим болем.

Саміра час від часу кидала на мене ті короткі, майже непомітні погляди, які роблять люди, коли хвилюються, але не хочуть це показувати. Раз чи двічі її пальці ковзнули по моєму лікті — наче перевіряла, чи я не спіткнуся. Вона не сказала жодного слова — тільки трохи сильніше стиснула лук.

Хао не обертався. Але крок у нього став коротшим, обережнішим: він вибирав доріжку так, щоб нам не довелося лізти через сміття або ковзати в ямах. Його спосіб підтримати був не словами — він просто робив так, щоб ми дійшли.

Артем кілька разів мимоволі ставав ближче до мене, ніби щит сам шукав місце між мною й темними вікнами. Край металу часом чиркав по стіні, лишаючи світлі подряпини на старій штукатурці. Ці звуки били по нервах. Загрубіла шкіра на передпліччі потріскувалась у місцях старих ударів, але він тільки ковтав повітря й ішов далі.

Я тримався на ногах на впертості. Усередині все інколи сіпалось у незнайомому ритмі — ніби хтось невидимий смикав за нерви й перевіряв, чи витримаю.

«Пульс надто високий. Лактат зашкалює. Ресурс — хвилини», — сказав Каїр.

Його голос був сухий, технічний. Не паніка — облік.

— Відчуваю… — прошепотів я так тихо, що мене не міг почути ніхто, крім нього. — Просто допоможи мені дійти.

«Можу зменшити больовий сигнал у м’язах».

— Чому не прибрати повністю?

Пауза була коротка — як натискання на кнопку.

«Повне приглушення зніме обмежувачі. Ти підеш швидше, ніж витримає тканина, і впадеш тоді, коли це буде смертельно. Я залишаю тобі межі, щоб ти не зламав себе остаточно».

Я стиснув зуби.

— Добре… роби, як знаєш.

Каїр замовк. Лише десь у фоні лишилося те ледь відчутне “шурхотіння” аналізу — я вже навчився відрізняти, коли він мовчить, а коли просто працює.

Коли ми зайшли в під’їзд, у носі одразу з’явився металевий присмак. Від запаху.

Сходи були слизькі. На них лежали тіла заражених, і ми піднімались між ними, не затримуючи погляд на спотворених обличчях. Другий поверх світився тьмяно, жовтим — як лампа в підвалі, яку от-от з’їсть темрява.

І ще на сходах ми почули бій.

Не постріли — хрипи, удари, скрегіт. Сухе “туп” по кістці. Тряск дерева об бетон. І коротке, зле дихання людей, які давно мали б упасти — але все ще стояли. Вони вже поклали купу заражених… і все одно продовжували боротися за право зробити ще один вдих.

Ми висунулись у коридор — і я побачив: саме зараз їхній опір просідав. Вони тримались на останніх нитках.

Денис “Шелл” стояв у вузькому місці, фактично перекривши прохід своїм тілом. Форма на ньому була розірвана, по руці текло темне, але він не відступав. Заражені врізались у нього хвилею — і хвиля ламалась об ущільнену шкіру, об лікті, об коліна, об жорсткі короткі удари.

Поряд Віктор Баран — Джміль — працював як таран. Подовжені пальці й кігті рвали, а в другій руці ходила сокира. Він не бив “красиво”. Він рубав і відкидав. І коли хтось намагався обійти Дениса збоку, Джміль ловив його за горло й втискав у стіну так, що штукатурка сипалась, а звук був, ніби ламають ящик — після чого сокира ставила крапку.

Роман тримався трохи позаду, в півкроці від них. У його рухах не було паніки — тільки лють. Він прикривав, добивав тих, хто прослизав, і тримав дистанцію так, щоб не зачепити своїх. На рукаві вже темніла пляма, і він ніби ставав небезпечнішим саме там, де інший би зламався.

У ніші праворуч Вов стояв на колінах. Не дивився в коридор. Він тримав Катерину — притискав пов’язки обома руками так, ніби руками можна зупинити час. Куртки на ній уже промокли. Підлога під ними була темна й липка. Він навіть не смикався, коли щось рикало ближче — він знав, що зараз у його долонях чуже життя.