Розділ 39.

Другий будинок військові зачищали швидко й тихо — як у відпрацьованій операції.

Ліхтарі приглушені, рух по парах, кожен кут перевірено.

Навіть заражені, яких знаходили на першому поверсі, падали без криків — короткі, точні удари.

Але на другому поверсі чекало те, чого ніхто не прогнозував.

Юрій штовхнув двері до довгого коридору, Руслан зайшов за ним, Назар — з третьої позиції.

Катерина — позаду, як медик.

Тишина стояла густа, холодна.

— Чисто… — прошепотів Руслан, заглядаючи в першу кімнату.

Друга кімната так само була порожня.

Третя — теж.

Катерина полегшено видихнула.

І саме в цей момент позаду щось тихо шурхнуло.

Навіть не крок.

Не рик.

Просто ковзання чогось твердого по шпалерах.

— СТОП! — смикнув рукою Назар, обертаючись.

Запізно.

Заражений — худий, жилавий, з потемнілою шкірою та поглядом, що ковзав всередині, а не назовні — стояв прямо за Катериною.

Він не кинувся одразу.

Не ричав.

Не зробив різкого руху.

Лише пропустив вперед трьох бійців, сховавшись у тіні дверного косяка, чекаючи, поки медик залишиться позаду.

Катерина навіть не встигла обернутися.

Він ударив блискавично.

Хряск.

Гарматний ривок шиї вперед.

Другий — у живіт.

Катерина зойкнула, але звук одразу заглушив хрип, коли повітря вирвалося з легень.

На футболці плями крові розквітали надто швидко, ніби хтось розливав темну воду по тканині. Пальці Катерини інстинктивно потяглися до горла — не як до рани, а як до того місця, де зазвичай перевіряють пульс. Звичка медика.

Але під подушечками пальців не було рівного, впевненого стуку — лише ривчасті поштовхи, що губились у власному хрипі.

Вона на мить спробувала затиснути собі шию сама, але руки тремтіли, наче чужі, слабкі, неслухняні. Усе життя — бинти, крапельниці, шви, рекомендації “дихайте рівно” — а зараз усі ці навички розсипались, як скло.

Медик, яка завжди тримала інших, тепер сама не могла втримати себе.

— КАТЯ!!! — рвонувся Назар.

Руслан збив зараженого плечем у стіну, Юрій двічі вдарив ножем у шию, але тварюка ще встигла вирвати шмат м’яса з боку Катерини, перш ніж упала й затихла.

Катерина опускалась на коліна — руки тремтіли, намагаючись затиснути рани.

Кров лилась надто швидко.

— Тримайся! ТРИМАЙСЯ! — Назар впав поруч, притискаючи рану на шиї. — Катю, дивись на мене!

Вона намагалася дихати, але видихи виходили булькаючими, повітря не вистачало.

Її очі бігали між Назаром і стелею — ніби шукали щось, що могло її втримати.

— Не засинай! Ти чуєш?! Не засинай! — Назар натискав сильніше, але кров все одно проривалась крізь пальці.

Юрій озирнувся у вікно — і зблід.

— Назар… нас почули.

З темряви парку неслося низьке ревіння, потім друге, третє… десятки.

Гуркіт лап притискав землю.

Зграя вже бігла сюди.

— Швидко! — закричав Руслан. — Треба барикадуватися!

Але Назар не встав.

Він стояв над Катериною, руки чорніли кров’ю, а в очах — розпач, лють і безсилля змішалися в один вибух.

— Н-ні… не тепер… не так… Катю…

І тоді щось змінилося.

Усередині було те саме відчуття, яке Назар знав до болю: покинутий пост, пізня ніч, коли по рації ніхто не відповідає, а ти сидиш один і вдаєш, що все під контролем. Тільки тепер це була не порожня кімната, а Катя, що ковзала з його рук кудись у темряву.