Розділ 38.

Ранок почався не зі звуку — зі світла.

Надворі вже сіро світало, і крізь високі вікна другого поверху в кабінет директора просочувався холодний промінь. Я прокинувся від нього, моргнув кілька разів, відчуваючи, як тіло повільно повертається в реальність.

Хао спав на своєму місці біля стіни рівно, майже без рухів — лише легкий підйом грудної клітки. Він міг би лежати так хтозна-скільки, але зараз, здавалось, теж був близько до пробудження: пальці трохи ворухнулися, ніби він уже щось чув.

«Стан тіла: задовільний, — озвався Каїр без привітання, ділово. — Пульс у нормі. Відновлення — сімдесят три відсотки. Сьогоднішнє навантаження можу компенсувати.»

— Дякую, — прошепотів я, сідаючи.

М’язи тягнуло, але без різкого болю — наслідок учорашніх вправ і напруги. Я потягнувся, обережно розім’яв плечі, потім підвівся.

Ніч перед цим була дивною.

Тіло лежало на дивані, а я стояв у білому просторі без кутів — ніби світ стерли до основи. Поряд — Каїр. Не голос, а фігура: суха, висока, з очима, які не кліпають зайвого.

«Ти спиш, — сказав він. — Але мозок працює. У нас є час.»

Там час ішов інакше: хвилина тягнулась, як година, а година — як майже доба. Я втомлювався від “уроків”, але тіло відпочивало, і це було найбільш підозріле в цій схемі.

У повітрі спалахували піктограми й короткі команди — прості, як удари. «Повідомлення. Попередження. Аварія. Червоне — не чіпати без мене». Він ганяв мене по мінімуму, доки я не почав впізнавати значки ще до того, як встигаю подумати.

«Це не знання, — кинув Каїр. — Це опори. Ти або стоїш на них, або падаєш, коли бачиш механізм.»

…І тепер, коли Каїр сказав: «Стан тіла: задовільний», це лягло в голову так само, як нічні статуси на прозорих панелях. Наче хтось відкрив короткий звіт про мене самого — тільки не текстом, а відчуттям: пульс, дихання, натяг м’язів.

У коридорі щось рипнуло — чиясь хода, тиха, сонна. Десь унизу дзенькнув посуд. Музей оживав повільно, але впевнено.

Я взувся, поправив ремінь списа й відчинив двері.

— Хао, вставай, — сказав тихо.

Він відкрив очі, як людина, яка не спить — а просто чекає.

— Уже ранок?

— Так. Пора.

Хао підвівся без стогону, без зітхання — тяжко озброєні дорослі чоловіки інколи вставали важче. Він швидко склав ковдру, взяв катану, перевірив кріплення ножа на поясі.

— Йдемо.

Ми вийшли в коридор.

Нога відгукнулася тупим відлунням — не болем, а пам’яттю. Вчорашнє зіткнення жило в мені відбитком: крик, блиск стріли, мокрий звук удару списа в плоть. Я зловив себе на тому, що повторюю рухи в голові — ніби перевіряю, де саме міг би бути швидшим.

«Ти не маєш прагнути до ідеалу, — нагадав Каїр. — Прагни до повторюваності. Ідеальні рухи виникають з правильних повторів.»

У великому холі було людно.

Валентина вже роздавала кашу — той самий смак, що й учора: простий, але теплий. Петро намагався підбадьорити сина. Студенти сонно переморгувалися; хтось з них збирав рюкзак, хоч нікуди не йшов. Військові перевіряли зброю.

Оксана і Катерина розкладали медичні набори на окремому столі.

Усе це створювало відчуття руху — ніби перед стартом важливої роботи.

Я взяв миску й сів за один із бокових столів. До мене швидко приєдналися Саміра та Артем.

Саміра сіла навпроти, обережно тримаючи миску двома руками — ніби вона могла впасти й розбитися, а разом із нею і весь порядок у світі.

— Як вам каша сьогодні? — сказала тихо. — Мені здається, Валентина додала туди… ну… нічого.

Вона постукала ложкою по краю миски, ніби перевіряла, чи там взагалі щось є.

Артем проковтнув ложку надто швидко й закашлявся.

— Та нормально, — хрипнув він. — Це ж не вчорашня.

— Вчорашня теж була нормальною, — сказав я. — Головне, що тепла.

— Головне, що я ще живу після неї, — буркнула Саміра. — Я вчора після вечері годину думала, що це був план організму на самознищення.

Хао підійшов мов тінь і сів поруч так тихо, що навіть Артем його не помітив.