Розділ 37.

Другий поверх дихав інакше.

Внизу музей уже був табором: ковдри в проходах, шурхіт рюкзаків, брязкіт посуду, чиєсь “ти бачив?” під самою стелею. Тут — порожні коридори, дерев’яна підлога і тиша, яка не заспокоює, а насторожує.

Не “нарешті безпечно”. Нарешті — ніхто не кричить.

Кожен скрип ловився тілом, як дотик по нерву. І тільки потім доходило: це дерево. Це музей. Це ніч, яка не питає, чи ти готовий.

«Локація підходить, — озвався Каїр. — Друге праве крило. Кабінет значної площі. Два великі вікна. Масивні двері. Дистанція від основної групи — оптимальна.»

Хао йшов поруч рівно, безшумно. Погляд ковзав по кутках, по дверних щілинах, по темних провалах між експозиціями. Він не питав, звідки знаю напрямок. Він уже звик: у світі, де виживають, питання — це розкіш.

— Ходімо, — сказав йому. — Є кімната.

— Ти вибрав місце? — уточнив він буденно, ніби питає, чи є вода.

— Дивлюсь. Але там просторо.

Хао кивнув, зробив ще кілька кроків — і кинув тим самим тоном:

— Можна я житиму поруч?

У нього це прозвучало так, ніби він уточнює розклад. А всередині ворухнулося інше: це не про зручність. Це про те, що він не хоче лишатися сам у цих коридорах.

— Можна, — відповів.

Дійшли до дверей із табличкою.

“Адміністрація. Кабінет директора музею.”

Клямка піддалася з легким скрипом.

Кімната справді була великою: письмовий стіл, диван, шафа з документами, кілька стільців. Два вікна у внутрішній двір. Порожній простір — як чистий аркуш, який можна перетворити на базу.

Хао оглянувся швидко, мовчки. Потім сказав:

— Гарне місце. Тихо. Далеко від натовпу.

— Саме це й потрібно.

Вікно відчинилось, і в кімнату зайшло холодне повітря двору. Підлога рипіла, але рівно — без провалів. Двері важкі, замок цілий.

«Об’єкт оптимальний, — додав Каїр. — Площа дозволяє виділити два спальні блоки. Зовнішній шум мінімальний.»

— Лишаємося тут, — сказав. — Потім поділимо кімнату.

Хао зайшов глибше, поклав катану на стіл, перевірив замок. Дія — як точка.

— Я лишаюся. Ти теж?

— Так.

— Гаразд.

Речі лягли просто: моє — біля дивана; його — ближче до стіни між вікнами, там, де темніше і видно вхід. Після сьогоднішнього ця кімната здавалася майже нормальною.

Наче музей ще пам’ятав, що таке “ніч без бою”.

- - -

Я лишив Хао і спустився вниз — туди, де шум означав життя.

Дівочі голоси почулися раніше, ніж побачив кімнату.

Бічний коридор, колишні службові приміщення. Тут тягнуло пилом і холодом, але повітря було чистішим, а головне — місця вистачало. Двері стояли відкритими, як запрошення: “заходь — місця вистачить”.

У першій кімнаті Оксана сиділа з пакетом ліків на колінах і розкладала все по купках. Її пальці рухалися швидко, але втомлено — так працюють люди, які не мають права зламатися. Поруч, загорнувшись у ковдру, лежала Софія і дивилась у стелю, ніби там був єдиний безпечний простір.

Валентина вже притягла стілець, розкрила стару шафу й витирала полиці ганчіркою. Бурчала собі під ніс так, наче бурчання — це молитва від паніки.

На підвіконні хтось поставив музейну табличку. На ній було написано: “НЕ ЧІПАТИ ЕКСПОНАТ”.

Шкода, що світ уже не читає табличок.

Валентина гмикнула:

— От і добре. Значить, і нас — не чіпати.

Саміра зайшла, зняла рюкзак, поставила на підлогу. Просто як людина, яка вирішила: тут буде її місце, хоч би що.

— Я допоможу, — сказала вона.

Оксана не підняла голови, але голос у неї був теплий:

— Ти як?