Розділ 36.

Двері музею зачинилися за нами глухо — майже по-домашньому. Ніби це звичайний вечір, а не повернення з двору, де тебе могли розібрати на кістки.

Втома накрила не одразу. Спершу тиша в голові, потім тремтіння в ногах, потім спис раптом став важчим за мене. Подих — як камінь у легенях.

Усередині пахло кашею, старим деревом і людьми. Живими людьми.

Пальці не хотіли розтискатися. Кров на шкірі вже підсихала, липла, стягувала. Наче якщо відпущу зброю повністю — доведеться битися знов.

Металевий присмак стояв у горлі. Такий буває після крику, який довго тримали зубами.

— Вони повернулись!

— Цілі?

— Слава Богу…

Валентина впіймала мене поглядом — теплим і уважним, як у матері, що перевіряє: чи все на місці. Оксана вже пробивалася крізь людей.

— Покажіть ногу… Ілля, ну… — вона схопилася за голову. — Ти що, стріли ловиш?

— Я… не ловив, — буркнув. — Випадково.

— Я це бачу, — сказала вона рівно. Без крику. Так говорять ті, хто вже бачив смерть надто близько. — Сідай. Пий воду. Потім поговоримо.

Пауза — і тихіше, тільки для мене:

— Ти мені тут потрібен живий. Ясно?

Саміра стояла поруч і стискала лук так, ніби боялася випустити. Очі — вниз. Артем намагався сховати щит за спину, хоча тягнув його так, що руки ходили ходором. Хао відступив трохи вбік — йому вже подали рушник, і він витер катану, не піднімаючи погляду.

Люди переглядалися, шепотіли півголосом — захоплено й страшно одночасно.

— Подивись, вони ніби з фільму…

— Та то не фільм, то життя…

— Кам’яна шкіра? У малого?!

— Дай Боже їм сили…

Лава прийняла мене, і тільки тоді дихання збилося по-справжньому.

«Стан допустимий, — сказав Каїр. — Але потрібно сидіти. Або впадеш.»

— Я вже сиджу, — прошепотів.

Саміра присіла поруч. Лук лежав у неї на колінах, як вирок.

— Дякую, що… що не накричав, — сказала вона.

— За що?

— За стрілу… За те, що поцілила в тебе. Я ж могла… ну…

— Могла. Але не хотіла. Я розумію: це випадковість.

Вона ковтнула, ніби ті слова були важчі за бинти.

— Не хотіла, — повторила ще тихіше, опускаючи голову.

Видих вийшов важкий.

— Все добре. Я живий. Інакше ти б перша про це дізналась.

Усмішка в неї вийшла слабка, але справжня.

— Ти сьогодні… був іншим.

— Як це?

— Більше… — вона шукала слово. — Бойовим.

Кроки наблизилися важкі, впевнені. Назар.

Він дивився на нас кілька секунд дивно м’яко, але з тією самою вимогливістю — ніби оцінював не бій, а спайку.

— Бачу, — сказав він. — І ще щось бачу: ви не просто четверо, що пішли разом. Ви… група. Справжня.

Різкість повернулась одразу, щоб не розм’якнути:

— Але діти мають відпочити. Це наказ.

І він пішов далі — роздавати вказівки іншим, ніби ніжного тут нічого не було.

Саміра сперлася спиною об стіну.

— Він нас лає, як малих…

— Бо ми ще малі, — озвався Артем, витираючи щит. — Але сильні.

Хао тихо хмикнув:

— І трохи шумні.

— Та я вже вибачилась! — Саміра вдарила мене плечем. — І взагалі-то ти закричав. Одноразово ж!

Перший раз за ранок усмішка вирвалася сама. Людське життя повернулось у музей — хоча б на годину.

Я спробував підвестись — і нога відгукнулась тупим пульсом. Саміра миттєво схопила мене за лікоть.

— ЛЯЖ.

Я не встиг навіть спертися. Світ хитнувся — і я провалився.

Не вниз. Усередину.

Я відкрив очі — і перше, що вдарило, був звук. Не вуха — кістки. Глухий, рівний гул, ніби під шкірою працює двигун. Дихання пішло не моє: коротке, важке, з опором, наче легені тут більші й лінивіші. Груди піднялись — і я відчув каркас екзокостюма, як другу скелетну систему: він тримав мене зсередини, підпирав хребет, розтягував плечі, підсилював кожен м’яз так, ніби моє тіло стало лише “ядром” для механіки.

Руки… руки були чужі. Довші. Сильніші. Пальці в рукавицях стискали руків’я так, як я ніколи не стискав нічого — без напруги, без сумнівів. Я ворухнув кистю, і екзокостюм відгукнувся м’яким підхопленням, немов лагідно підказав траєкторію. Ноги стояли широко, центр ваги сидів низько, як у хижака перед стрибком. Я не “зайняв стійку” — я нею був.

Повітря пахло гарячим металом і попелом. А ще — чимось різким, чужим, схожим на озон після блискавки. Десь поруч горіло не дерево — горіло обладнання.