Розділ 34.

Ноутбук тихо гудів, екран світився холодним синім. У холі стихли навіть ті, хто ще хвилину тому бурмотів про “склад” і “пайок”: рухи зависли на півжесті, голоси обірвалися на півслові. Синє світло зробило людські обличчя схожими на маски — не від страху, від очікування.

Ми з Хао стояли біля дверей, ледь встигнувши скинути куртки. Інна нахилилася до екрана й легенько постукала по корпусу, ніби це старий телевізор, а не машина, що має показати, чи існує світ за стінами.

— Працює… — повторила вона. — Точно працює.

Валентина виглянула з імпровізованої кухні, витираючи руки об рушник. Петро присів біля сина, і навіть не помітив, як каша в казані почала кипіти сильніше. Олег на ношах повернув голову — повільно, через біль, але так, ніби цей екран важливіший за власне тіло.

Назар підійшов ближче й зупинився позаду. Руки — за спиною. Постава — як перед доповіддю. Командир, якого вже ніхто офіційно не призначав, але всі мовчки визнавали.

— Ну… — хрипло пробурмотів Денис. — Дивимось?

Інна ковтнула повітря і клацнула по іконці браузера. Колесо завантаження крутилося довше, ніж мало б. У тій паузі кожен встиг подумати своє — і ніхто не сказав уголос.

Сторінка блимнула й розгорнулася.

На екрані була карта світу. Вона не виглядала як “карта” — більше як рентген хворого організму: червоні зони, чорні провали, жовті контури операцій, які вже не схожі на контроль. У тиші було чути, як Хао втягнув повітря крізь зуби.

— То… не Україна? — прошепотіла Оксана.

Назар відповів рівно, але голос мав під собою метал:

— Це все.

Заголовок під картою ковзнув угору, і рядки стали короткими, як вироки.

“Глобальна інфекція. Підтверджені випадки мутацій. Кордони закриті. Міста евакуйовані або втрачено.”

Міра непомітно посунулася ближче до мами й вхопила її за руку. Артем стиснув губи так, ніби цей рух міг стримати сльози. Погляди в залі стали порожнішими — не від байдужості, від перевантаження.

Погляд уперся в екран і не відводився. У голові не було слів, які б підходили. Каїр теж мовчав — і це було найгірше, бо зазвичай він говорив тоді, коли інші втрачали опору.

Лише на секунду він підсвітив мені кілька рядків у нижній частині сторінки — сухі цифри й позначки втрат зв’язку. Так, щоб я зрозумів без пояснень.

Світ не просто впав. Світ провалився.

Денис потер обличчя долонею.

— Тобто… ми тепер самі собі країна?

Назар не усміхнувся.

— Не зовсім. Але сподіватися на когось — більше не варіант.

Хао сказав тихо, ніби перевіряв слово на смак:

— Нам треба жити. Правильно?

Назар кивнув. Один раз. Повільно.

— Так.

Карта ще горіла на екрані, але люди почали розходитись. Хтось вийшов одразу — без слів, ніби боявся, що повітря зламається. Хтось стояв, втупившись у червоне й чорне, і не моргав. Хтось сів просто на підлогу та дивився в одну точку — не на карту, у себе.

Валентина вийшла в коридор і сперлася спиною об стіну — перевести подих. Оксана взяла Софію за руку і повела її в бік кімнат відпочинку. Військові теж розійшлися тихо: частина — до барикади, частина — вниз, частина — просто в темні проходи музею, щоб не бачити цього синього світла ще хвилину.

У всіх була одна думка, тільки в різних словах: світ закінчився всюди.

Холодний мармур стіни прийняв плече. Сон хитав голову, але мозок не відпускав — працював на інерції. Каїр мовчав кілька хвилин, ніби обробляв потік, а потім різко й сухо зламав мою “я ще трохи витримаю”.

«Ти маєш спати. Негайно. Організм не розрахований на роботу без відпочинку кілька діб поспіль.»

Видих вийшов важкий.

— Не можу. Тут усі…

«Можеш. Інакше ти не функціонуватимеш. Перевантаження м’язів і нервової системи. Пульс нестабільний. Я не можу його вирівняти без сну. Мінімум вісім годин.»

— А якщо щось станеться?

«Розбуджу. Контроль акустичного радіуса — п’ятдесят метрів. Теплові сигнатури в межах будівлі — відстежую.»

Кривий усміх сам вирізався.

— Це звучить… дивно.

«Це звучить ефективно. Лягай.»

Поруч з’явилася Саміра. Бліда, але вже без тієї вологи в очах, яка робить людину крихкою.

— Спи, — сказала вона тихо. — Я буду біля Міри й твоєї пацієнтки. Все під контролем.

Хао став з іншого боку. Погляд — відсторонений, гострий, ніби світ для нього вже перебудувався.

— Ти впадеш, — сказав він просто. — І це буде чутно.

Вони мали рацію. Каїр — теж. Усі, чорт забирай, праві.

Погляд останній раз зачепив ноутбук: заголовки бігли, карта не ставала менш червоною.