Розділ 33.

Ранок просочився крізь щілини штор, і квартира прокидалась обережно. Навіть брязкіт батареї змусив підвести голови: ніч навчила — будь-який звук може бути загрозою.

Першою рушила Ліда. Сидячи на стільці, вона навіть не зрозуміла, що заснула, поки шия не занила. Натягнула ковдру на Марту, перевірила пульс і вже звично поглянула до коридору — чи не чути заражених. Тихо.

Оксана дрімала біля шафи, а Хао сидів під вікном у неприродній позі — під светром проступав чужий, лускатий рельєф. Він дихав рівно, занадто рівно. Наче тіло не втомлюється так, як повинно.

Саміра прокинулась різко, ніби всередині все ще тримала в руках скальпель. Спершу подивилась на двері в кімнату матері Артема… потім — на мене.

Сну не було. Можливо, я й не збирався спати. Сидів на краю дивана, сперши руки на коліна, і відчував себе так, ніби за ніч став старшим на кілька років. Очі пекли, але голова трималась.

— Ти спав? — тихо спитала Саміра.

Голова сама покрутилась.

— Хвилин десять. Може. Не знаю.

Кімната Артемової мами зустріла сухішим повітрям, ніж уночі. Жар спав, хоча піт ще блукав по шкірі. Дихання стало рівнішим, губи вже не такі сині, руки не тремтіли.

Подих зупинився на мить — ніби будь-який зайвий рух міг усе зламати. Вона поворухнулась і відкрила очі.

— Де… я?..

— Вдома. Ви в безпеці, — сказала Саміра.

Жінка довго дивилась на мене, ніби намагалася зібрати реальність докупи.

— Ви хто?..

Слова вийшли сухо, майже службово:

— Я ваш лікар. Ілля. Ми вас витягли. Тепер — спокій і вода.

У дверях з’явилась Міра.

— Мам?..

— Доню… йди сюди…

Міра підбігла і впала на коліна поряд із ліжком, обхопивши мамину руку обома своїми. Сльози покотились одразу — і вже ніхто не стримував. У цій кімнаті не було місця гордості, тільки теплу, яке повернулося з того боку.

Через кілька секунд у дверях з’явився Артем — скуйовджений, невиспаний, але з очима, що горіли надією, яку він так довго душив.

Він підійшов повільно, неначе боявся злякати цей момент.

— Мам… ти… ти правда…? — голос зірвався.

Вона всміхнулась — слабко, але справжньо.

— Я з вами.

Поки що… я з вами.

Артем різко притулився лобом до її руки. Міра обіймала маму за лікоть, тремтячи. Навіть Саміра ковтнула ком підступних сліз — і це було видно без її слів.

Відійшов убік — дав простір. Дивився, як ця родина знову стає цілісною хоч на мить, ніби світ повернув їм одну маленьку деталь, якої бракувало для життя.

Каїр тихо прокоментував у голові:

«Стан стабілізовано. Але це лише перша фаза.

Їй потрібні спокій, вода, мінімальна активність.

Транспортування можливе — обережно.»

Кивок вийшов сам собою.

Кімната Міри була наступною. Марта спала глибоко, без марення. Пульс рівний, рана — чиста. Антидот спрацював, але її тіло ослаблене, і це читалося у кожній дрібниці: у кольорі шкіри, у тоні губ, у надто тихому диханні.

Хао стояв біля дверей, тримаючись за одвірок — ніби йому було важко стояти. Я нахилився й відтягнув комір на його спині.

Луска розповзлась і потемніла, а рани затягнулись занадто швидко, щоб це було нормальним. Усередині піднялось неприємне відчуття: швидкість — це не завжди добре.

«Його клітини перебудовуються. Він стає сильнішим — і менш людяним», — спокійно сказав Каїр.

Видихнув і повернувся до кухні.

Ліда вже поралась, відкриваючи пакети з тим, що ми встигли винести з ТЦ. Запаси були значні — кілька видів круп, консерви, батончики. Запах гарячої каші повертав відчуття життя — простого, теплого, земного.

Зупинився біля дверей кухні, сперся плечем об косяк. Усі були виснажені. Перелякані. Зламані. Але… живі.

Постукали двічі — коротко й впевнено. Я і Хао підвелися одночасно.

— Разом, — сказав я і відчинив.

На порозі стояли четверо. Двох уже бачив учора: Андрій і Денис попереду, позаду — ще двоє бійців з такими ж порізами на формі та темними колами під очима.

— Добрий ранок… якщо він тут існує, — сказав Денис хрипло.

— Як ви? — спитав Андрій. — Ми… чули вночі крик. Подумали, що то до вас дістались… що могли вже і не зустрітись.

— Все… нормально. Відносно нормально, — відповів я. — Заходьте.

Вони зайшли без зайвих рухів, не роззуваючись — на них і так не було що знімати. Пахло втомою, потом, легким озоном від нічної напруги.

Ліда поставила на стіл каструлю із вівсяною кашею з м’ясом. Теплу.

— Це вам. Сідайте. Це… подяка за те, що вчора нам допомогли.