Розділ 32.

Квартира завмерла так, ніби весь під’їзд затамував подих. За дверима — стишені кроки, схлипування Міри, шепіт тих, хто боявся навіть видихнути голосно. А тут, у кімнаті, світ стиснувся до трьох фігур і одного дихання, яке ламалося.

Олена лежала на ліжку — бліда, гаряча, розбита гарячкою. Саміра стояла збоку з бинтами й спиртом у руках, біла як стіна, але зібрана. Мені лишалося одне: не дати погляду здригнутися.

У скронях гупала кров. Чув кожен уривчастий вдих Олени — і між ними, як лезо, холодний шепіт Каїра.

“Розпочинай. Часу не залишилось.”

Олену трусило, губи потріскались, грудна клітка здіймалася ривками, наче щось у ній намагалося зірватися з місця. Шкіра на шиї була гарячою так, ніби всередині горіло не просто “температура”.

— Стерилізуємо все, що можемо, — тихо сказала Саміра і розклала те, що вони витягнули з аптечки.

Ножиці, пінцет, скальпель, кілька шприців… смішно мало для того, що ми збирались зробити. Але Ліда тоді в торгівельному центрі нагрібла все підряд — і тепер ці “дурниці” були різницею між життям і порожнечею.

Саміра двічі витерла піт із долонь. Тремтіння не зникло — не від крові й не від гидоти. Від того, що вона стояла поруч зі мною і вперше не знала, ким я для неї є насправді.

Та світло підставила.

Спирт різко пахнув. Вата ковзала по металу, по моїх руках. Пальці тремтіли, але не в той бік, де треба — не від страху, а від виснаження.

“Сфокусуйся,” — сказав Каїр ближче, спокійніше. “Ти зробиш лише те, що підкажу. Нічого зайвого. Нічого від себе.”

«А вона витримає?» — думка вирвалася сама.

Пауза.

“Я не знаю.”

Олена тихо застогнала, ніби тіло боролося з невидимим зашморгом у грудях. Довелося вдихнути глибше й заговорити, щоб голос не зірвався.

— Саміро… укол. Не наркоз — лише седація. Якщо дихання впаде, ми нічого не зробимо.

Її рука тремтіла, але голка зайшла чисто. Олена затихла, дихання стало повільнішим — і все одно нерівним, рваним.

Саміра підсвітила телефоном, і світло вдарило в бліде обличчя.

— Ілля… — голос у неї зламався. — Це… грудна клітка. Тут помиляються дорослі.

Відповідати не хотілося. Бо відповіді в мене не було — була тільки інша реальність, яку Каїр уже наклав на очі.

На мить повітря стало прозорішим. Наче поверх кімнати лягла тонка плівка: контур груднини, тьмяна сітка ребер, миготливі маркери на судинах. Десь на краю “поля зору” холодно загорілося:

AR: ON

Режим: точність / критичний

Нейроприскорення: готовність 12% → 100%

“Увага. Седація. Дихання нестабільне. Уникати глибокого доступу.”

“Вмикаю нейроприскорення. Короткими імпульсами. Не тримай довше тридцяти секунд.”

І світ… уповільнився.

Не як у кіно. Інакше. Ніби мозок раптом навчився бачити між ударами серця. Шурхіт бинта розтягнувся, крапля поту повзла по скроні як по схилу, навіть Оленине дихання стало хвилею — рваною, але читабельною.

У “плівці” AR спалахнули позначки: червоний контур — НЕ ЧІПАТИ, вузька зелена смуга — ДОПУСТИМО, мерехтлива ціль глибше — там, де жило “щось” чужим теплом.

“Мінімальний доступ. Шар за шаром. Ми не відкриваємо грудну клітку — ми знімаємо те, що тисне.”

Скальпель ліг у долоню, як знайомий інструмент — і від цього стало моторошно. Саміра підсвітила ближче. Її рука тремтіла, але світло трималося рівно, вперто.

— Благаю… не глибоко…

— Не буде “глибоко”, — вирвалося в мене. Голос прозвучав рівніше, ніж мав би.

“По лінії. Без ривків.”

Лезо торкнулося шкіри — тонко, майже безкровно. AR одразу підказала зупинку, і я перейшов на міліметри: розсування, терпіння, ще один вдих — не мій, її.

Олена сіпнулася.

— Дихає… — Саміра притисла пальці до сонної артерії. — Рване… але тримається…

“Не торкайся темної жили. Вона під напругою.”

Темна жила була як чорний дріт, натягнутий усередині. Не тому, що я раптом став хірургом — тому, що Каїр підсвітив її так, як підсвічують міну на дорозі.

Коли шари розійшлися, це стало видно.

Не “коріння”.

Вузол.

Темно-червона пульсуюча маса — чужа тканина, яка навчилася жити поруч із людською. Вона чіплялася блискучими нитками глибше і кожним ривком Олениного дихання стягувала щось усередині, як зашморг.

Саміра задихнулася.

— Це… в ній?..

— Фрагмент, — відповів я тихо. — Фрагмент ядра.

“Центр не чіпай. Він врослий. Ми робимо інше.”

На AR з’явився план: кілька ниток підсвітилися жовтим, одна — червоним.

СТРИМУВАЛЬНИЙ ВІДРОСТОК / компресія