Розділ 31.

Вечір накрив місто так, ніби хтось одним рухом стягнув на вулиці важку сіру ковдру. Світло згасало надто швидко — не по годинах, по відчуттю. Будинки втрачали обриси й ставали темними безликими конструкціями, що не просто стояли, а стежили.

Рухалися вузькою вуличкою мовчки, нога за ногою, як по розпеченому лезу. Вітер тягнув по землі шматки обгорілого поліетилену — тонкі чорні нитки ковзали між камінцями. Здавалося, місто не просто мовчить — слухає. Кожне клацання під підошвою відбивалося в шибках, ніби саме повітря шипіло: швидше, тиша недовговічна.

Хтось позаду прошепотів: — Чую, як усе це дихає…

Спис у руці став важчим. Це теж чув — і не хотів, щоб інші зрозуміли, наскільки сильно.

Марта була на руках у двох хлопців. Хао похитувався, наче його тіло стало не його; луска на спині коротко зблиснула під випадковим світлом, і він одразу натягнув куртку вище. Саміра трималася біля мене крок у крок, хоч уже тягла ноги так, ніби кожен рух — борг.

Позаду люди йшли мов примари: хтось кашляв сухо, хтось тримався за ребра, хтось шепотів собі під ніс, аби не зірватися. Голосно ніхто не наважувався. Лише інколи виривався подих, не слова — надлом.

— Я… я не можу більше… — Тихо! — У темряві все чути…

У голові різко озвався Каїр — чітко, холодно, ніби провів лінію ножем по свідомості: “Стан групи критичний. Тобі потрібне укриття. Рівень виснаження небезпечний.”

Кивок вийшов майже непомітний. — Темп знизити, — прошепотів. — Бережемо сили.

Оксана з кінця строю видихнула гірко: — Які сили… У мене одна сила — не впасти і не завити.

Віктор позаду буркнув: — То й дивися під ноги. Хоч раз не помри.

На звук обернувся Хао. Погляд у нього був рівний і відсторонений — ніби він сам відрізав емоції, щоб не тріснути. — Не сваріться… — пробурмотів він. І навіть це прозвучало холодно.

Краєм ока впіймав його стан. “Прогресія мутації прискорилася,” — сухо коментував Каїр. — “Тримай його ближче. Він виснажений.”

— Хао, — тихо, — біля мене.

Він кивнув, навіть не дивлячись. Просто почув.

Вітер пройшов вулицею й кинув сухе листя під ноги. Десь далеко хтось закричав — звук обірвався так різко, ніби його перерізали. Люди здригнулися, але не розсипалися — трималися за інерцію, за страх, за мене, за будь-що.

— Ідемо далі, — прошепотів. — Тут стояти небезпечно.

Ми звернули у провулок, коли Каїр раптом промовив різко й тихо: “Зупинись.”

Рука піднялась автоматично. Група застигла одним рухом, ніби в усіх один нерв. “Попереду — одинична сигнатура. Жива. Не заражений. Не тварина. Не стандартна для вашого виду. Схожа на… адаптанта.”

Холод прошив спину. — Стоїмо. Нікому не рухатись.

— Що там? — вирвалася Ліда.

Відповідати не став. Там уже було чути.

Зліва, за бетонним парканом, хтось важко дихав. Далі — луснуло, наче ламали суху гілку. Усі одночасно присіли трохи нижче — без команд, як одна зграя, яка давно навчилась.

Хао прошепотів: — Це не вони… заражені так… не дихають…

Його рівність лякала більше за шепіт.

“Сигнатура нестабільна,” — напружився Каїр. — “Набір параметрів нагадує… адаптанта.”

Саміра ковтнула: — Перевіримо?

Нічого не відповів. Питання вже вирішувалося не словами.

Шурхіт кросівок по асфальту. Металевий удар — лом об стіну. Хрип. І голос — молодий, виснажений: — Відчепись!.. — ВІДСТАВ!..

Скрегіт нігтів по бетону. Саміра зустріла мій погляд. — Дитина?

— Підліток, — видихнув.

“Йому погано,” — додав Каїр. — “Його оточують заражені. Двоє. Можливо троє. Він не витримає.”

Хао підвів голову: — Я… піду…

— Ні, — відрізав тихо. — Ти не витримаєш.

Він не сперечався — лише зробив крок назад, ніби це коштувало йому гордості більше, ніж болю.

Саміра вже стискала биту. Очі в неї стали гострі, як у людини, що втомилась боятися. — Разом. Тільки разом.

Кивок. Спис у руках відчувся важчим, ніж мав би.

“Готовий?” — прошепотів Каїр. — “Тоді — вперед.”