Хітра: Новий носій

Розділ 30.

День тягнувся довго, мов розжарена смуга сонця, що не давала тіні.

Пахло пилом, сухим листям і димом — десь на околиці ще тліли будинки, які нікому було гасити.

Міра сиділа на підвіконні старої квартири, підібгавши ноги. Підборіддя впиралося в коліна. Вона дивилась у двір, де колись грався натовп дітей.

Зараз там не було нікого.

Артем зайшов у кімнату тихо. Старший, ширший у плечах, мовчазний. Його руки були вкриті дрібними тріщинами, наче шкіра пересихала зсередини. Він боявся цього, але не говорив.

— Ти знов дивишся вниз? — спитав він.

— Там… раніше було людно, — відповіла Міра, не повертаючись. — А тепер порожньо. Ніби нас нема.

Артем сів поруч і торкнувся її плеча. Хотів узяти за руку — обережно, як завжди. Та пальці стиснули підвіконня сильніше, ніж треба, і фарба під ними ледь помітно тріснула.

Він одразу відсмикнув руку й подивився на свої суглоби — сірі тріщини на них стали глибшими.

— Обережніше… — пробурмотів сам до себе.

Потім м’якше обійняв Міру за плечі. Відповідальність тиснула сильніше, ніж нова сила.

У дверях з’явилася мати. Виснажена, але трималася, наче тримала не себе — їх двох. Світло різало її обличчя так, що тіні під очима здавалися ще глибшими.

— Їсти будете? — сказала вона й спробувала усміхнутися. — Розігріла те, що знайшла в коморі.

Міра зістрибнула з підвіконня, ніби зраділа будь-якому “звичайному”.

— Так. Я голодна.

Артем підвівся повільніше. Погляд ковзнув до вікна ще раз — перевірка, звичка, страх.

Кухня була темною. Вікна завішані ковдрами — так безпечніше. На плиті стояла каструля з супом: теплий, майже без смаку, але живий.

Міра сьорбнула — і очі трохи ожили.

— Мамо… — тихо сказала вона. — Чому ми не йдемо з міста?

Мати поставила миски і вже за старою звичкою хотіла буркнути щось домашнє, але згадала, що “домашнє” померло разом із електрикою й нормальними новинами. Усмішка вийшла кривою. Вона довго мовчала.

— Бо я не впевнена, що там безпечніше, — сказала нарешті чесно. — Тут я знаю кожен двір, кожну стежку. Там — невідомість.

Артем опустив погляд.

— А тут… теж не безпечно.

Мати стиснула йому плече.

— Я знаю, Тьому. Але ми протримаємося. Поки можемо.

Дзвін пролунав тихо. Майже випадково.

Міра різко підняла голову.

— Ви чули?

Артем уже підвівся. Коли він хвилювався, шкіра на руках темнішала — Міра це бачила. Він не бачив, бо не хотів.

— Сиди, — сказав він їй. — Я подивлюся.

Він визирнув у коридор. Порожньо. Але звук прийшов знизу — ближче до входу.

— Мамо, не виходьте, — кинув він і рушив до сходів.

Міра не всиділа. Пішла за ним, тримаючи подих у горлі. Артем стояв на сходовому майданчику і дивився вниз.

— Там хтось є? — прошепотіла вона.

— Ні… — відповів він, але голос не був упевненим. — Мені здалося.

Тоді пролунав цокіт. Наче кігті по плитці.

Артем стиснув перила — метал заскрипів.

Мати вибігла з кухні, як постріл.

— Діти! Назад! Швидко!

На першому поверсі ворухнулась тінь. Тонка. Загострена. Не людська.

Артем розставив руки, затуляючи Міру.

Тінь завмерла, ніби оцінювала. Потім пригнулась. Потім рвонула.

Удар збив Артема з ніг. Він встиг підставити руку — і шкіра на ній затріщала, ніби камінь під молотом. Щось невелике, але швидке, як кіт… тільки з м’язами, що ходили під шкірою, як дроти.

Міра закричала.

Мати схопила важку палицю для дверей і вдарила, але промахнулась. Міра зірвала каструлю зі столу — і з усієї сили гепнула по тварюці.

Та завила. Відпустила.

Другий удар матері був точніший. Третій — остаточний. Істота впала нерухомо.

Артем лежав на підлозі, задихаючись. Міра впала на коліна поруч.

— Тьому! Ти… ти ранився?!

Він подивився на руку. Шкіра потріскалась, але крові майже не було. Під пальцями — дивна твердість, наче під тонкою оболонкою шкіри лежав камінь.

— Нормально… — видихнув він, більше собі. — Не пробило.

Мати опустила палицю вдруге — тепер уже від страху.

— Діти… ми не можемо тут залишатися, — сказала вона хрипко. — Це гіршеє. Щодня.

Артем поклав руку на плече Міри.

— Значить… підемо?