Розділ 29.

Світ повертався хвилями.

Спершу — холод по шкірі. Потім тягучий біль у м’язах, ніби тіло хтось збирав докупи руками. І вже після — шурхіт, багатоголосий, людський.

Очі відкрилися на стелю з павутинням тріщин. Лампа миготіла, ніби соромилась світити. У кутку хтось стогнав крізь сон, десь неподалік кашляли сухо, виснажено — так, як кашляють, коли легені вже не вірять у краще.

У руку тягнуло голкою. Погляд ковзнув на пакет — майже порожній. Остання крапельниця, яка в мене була.

“Добре. Ти на межі, але стабілізуєшся,” — озвався Каїр.

— Якби ще ноги слухались… — прошепотілося самому собі.

Підйом дався важче, ніж учорашній бій. Підлога поїхала під ногами на півкроку — втримався, вчепився поглядом у коридор і не дав собі впасти. Повітря тут було людським: потом, ліками.

Люди лежали просто на плитці — під рюкзаками, під куртками, під чужими руками. Хтось сидів, спершись на стіну, тримаючи голову так, ніби боявся, що вона відвалиться. Синці, бинти, подряпини, розбиті губи. Вижили. І тепер мусили йти далі.

Ліда підняла очі від перев’язки Руслана.

— Як ти?

— Живий, — відповів. — І це вже непогано.

Ранок просіювався крізь брудні вікна, як сірий пил. Ті, хто підійшов ближче, завмерли першими.

— Мамочки… — видихнув Ден.

Скло показувало гуртожиток — ту саму сіру коробку, яку ми покинули вночі. Тільки зараз перед нею… ворушилося море.

Не мертвих. Рухомих.

— Їх… — Ліда прикрила рот долонею. — …їх удвічі більше, ніж було…

Тридцять? Сорок? Більше?

Частина збилася біля входу в гуртожиток, сіпалася ривками, ніби їх хтось смикав за мотузки. Ще десятки заходили через ворота університету. Рух хаотичний — але напрям один: до того місця, де залишилась кров.

Ніби її хтось кликав.

“Університет стає зоною скупчення,” — сказав Каїр рівно. — “Причина: тіла й кров. Її там багато. Залишатись небезпечно.”

У грудях стало ще холодніше.

Ден сказав тихо, майже без голосу:

— Вони сходяться сюди… не просто так.

Оксана ковтнула й спробувала знайти логіку там, де логіки не лишилося:

— Чому не до нас? Ми ж поряд…

Відповідь була проста й огидна.

— Бо там… набагато більше крові, м’яса — сказав тихо. — Набагато.

Мовчання біля вікна стало важчим за будь-які слова. І вперше ніхто не сказав “пересидимо”. Бо стало ясно: нічого вже не пересидиш.

— ІЛЛЯ! — крикнули з іншого кінця коридору.

Голос був той самий — зірваний, “поганий”, який з’являється тільки тоді, коли стається непоправне.

Саміра стояла біля Марти — там, де вночі її поклали на імпровізований матрац. Те, що побачив, затисло серце в кулак.

— Її… шкіра… — прошепотіла Ліда позаду.

Краї рани почорніли, наче їх обпекли. Вени навколо виступили темними гілками, що розповзалися під шкірою. Піт блищав на лобі. Голова Марти хиталася, погляд не чіплявся за реальність.

— Вона заражається! — хтось вихопився з натовпу. — Вона перетвориться!

Ден став перед Мартой, як щит.

— Вона жива!

— Жива на годину! — закричала жінка в синій кофті. — Ми не можемо її залишити! Вона нас загризе!

Кулаки Дена стиснулися так, що затріщали кістки.

— Ще раз так скажеш — і я…

— Досить! — Саміра підняла руку. — Досить. Ми не дамо їй померти просто так!

Питання вже полетіло всередину — до Каїра.

“Шанс на порятунок — менше п’яти відсотків,” — відповів він. — “Якщо зробиш правильний варіант антидоту — є ймовірність стабілізувати.”

П’ять відсотків.

І все одно це було більше, ніж “нуль”.