Розділ 28.

Крапельниця капала рівно.

Крап… крап… крап…

Світ повертався уривками, як сигнал, що ловиться крізь бетон: спершу — холод у вені, потім — тупий біль у грудях і ногах, і вже після цього — звуки.

Розплющив очі й не одразу зрозумів, де я.

Спина впиралась у стіну. Голова була важка, ніби її залили свинцем. Руки тремтіли. Поруч сидів Хао — блідий, майже прозорий — і тримав катану так, ніби відпустить її й сам провалиться в підлогу.

Саміра стежила за крапельницею, як за годинником на бомбі.

— Лежи, — сказала вона, навіть не дивлячись. — Ти відключився. Двічі.

Пальцями перевірила затискач, ковзнула поглядом по трубці — і тільки тоді подивилась мені в очі.

— Якщо зараз встанеш — я тебе сама вдарю. Для профілактики дурості.

Ліда обробляла Хао плече. Інші — ті, хто тримав четвертий поверх — стояли неподалік, ніби ще не повірили, що тиша справжня, а не пауза перед новою хвилею.

Тиша в гуртожитку не була “спокійною”. Вона була виснаженою.

І все одно — вперше за довгі години — тиша.

Першою заговорила Оксана. Та сама дівчина, яка бігала до Саміри з проханнями про ліки.

Вона сіла навпроти, поклала руки на коліна й сказала тихо:

— Ми думали, ви не повернетесь…

Голос тремтів, але слова вона тримала.

— Слухайте. Ви маєте знати, що сталося тут… поки вас не було.

Щось стислося під ребрами. Хотілося сказати “потім”. Хотілося зробити вигляд, що мозок має право на відпустку.

Але “потім” у цьому світі не працює.

Кивнув.

Оксана глибоко вдихнула.

— Коли ви вийшли в місто, сталося одразу кілька речей. Спершу зник Пріор зі своєю групою. Потім повернувся. Сказав, що знайшов “краще місце”. Дехто захотів піти з ним… хтось залишився.

Вона ковтнула.

— Він говорив спокійно. Не як людина, яка тікає. Як людина, яка вже все вирішила.

Тімур — хлопець із темними колами під очима — докинув хрипко:

— Вони втекли. Тихо. Без попередження. Вкрали частину їжі. І забрали тих, хто хотів “жити із сильними”.

Слова різали повітря, як лезо по склу.

— І щойно гуртожиток почали обступати заражені, вони зникли, — сказала Оксана. — Спочатку було кілька. Ми думали — витримаємо. Але їх ставало більше. Більше. Поки не почали ламати барикади.

Вона спіймала мій погляд і не відвела.

— Вони пішли ще ДО того, як заражені підійшли впритул. Коли ще можна було допомогти. Коли ще був вибір.

Петро, змучений, з перев’язаною рукою, озвався тихо:

— Найгірше не в тому, що вони пішли. Найгірше — хто саме пішов.

Його погляд пройшов по кімнаті.

— Майже всі, хто вмів тримати зброю. Хто стояв на барикадах. Хто казав: “якщо що — прикрию”. У потрібний момент вони просто… розвернулись.

Саміра стиснула губи.

— Скільки було заражених?

Оксана повела плечем.

— П’ятдесят… а потім ми перестали рахувати. Вони лізли щохвилини. Ми не рахували.

Тімур подивився в підлогу й сказав, як вирок:

— Вони забрали не їжу. Вони забрали руки, які мали тримати двері.

Петро говорив далі, ніби віддавав рапорт, щоб не зламатися.

— Перший поверх тримався довго. Але коли вибили вхідні двері… все посипалось. Першими загинули ті, хто не міг бігти. Старі. Поранені.

Голос тріснув. Він ковтнув, але не зупинився.

— Ми тікали нагору. Їх було надто багато. Вони лізли всюди. Сходами… і, чорт забирай, таке враження, що навіть по стінах.

Валентина, завгосп, голос якої був шорсткий, як наждак, прошепотіла:

— Третьому поверху був кінець… Ми намагались тримати двері, але… там загинуло найбільше.