Розділ 26.

Третій поверх почався ще до того, як я ступив на нього ногою.

Тут не було слідів бою. Тут був бій, який просто ще не добіг до нас.

Повітря змінилося — ніби хтось перекрив кисень і залишив тільки запах. Кров. Свіжа, гаряча. І стара — металево-гірка, з чорною «іржею» в носі.

Стіни стали ближчими. Не реально — відчуттям. Тиша тут не була тишею: вона дзвеніла тонко й рівно, як перед землетрусом, коли земля ще мовчить, але вже вирішила.

Плитка під ногами липла. Не просто бруд — щось густе, розлите по сходах, і кожен крок відривався з легким «пчмок», наче будівля не хотіла нас відпускати назад.

Усередині піднявся тваринний інстинкт, який не розумів ні планів, ні моралі.

Назад.

Назад.

Назад.

Я стиснув спис так, що древко вдавилася в долоню, і змусив себе йти вперед.

Ми пригнулися за поворотом. Я й Хао — ближче до перил. Ліхтар різав темряву, і тіні від рваних шматків стін ворушилися від найменшого подиху, ніби там хтось є — навіть якщо нікого немає.

Саміра підтримувала Ліду. Ліда вже ледве ступала — не від слабкості, від нервів. Марта, міцна й уперта, потягнулася вперед.

— Марто, не рвись, — прошипів Ден.

— Я тільки гляну. Хвилина, — сказала вона тремтячим голосом, удаючи, що це холод.

Ми всі хотіли бачити, що там. Бо “не знати” було ще страшніше. А Марта була з тих, хто йде першим, коли інші ще думають.

Я мав її зупинити. Але третій поверх уже тиснув так, що рішення приймалися не розумом — інерцією.

Вона піднялася на кілька сходинок і зникла за поворотом.

Півсекунди — нічого.

Секунда — нічого.

Друга…

Глухий удар.

Приглушений крик.

Брязкіт металу об плитку — катастрофа в трьох звуках.

— МАРТО?! — Ден рвонувся вперед.

Хао вчепився йому в плече так, що Ден здригнувся, ніби його вдарили.

— Стоп. Не можна. Не лізь, — прошепотів Хао.

Але було пізно.

Марта навіть не встигла кричати довго.

З темряви сходового прольоту вирвалися тіла.

Не зверху.

Збоку.

З темного отвору між сходовими прольотами — службова ніша, яку ми не помітили у світлі ліхтаря.

П’ятеро заражених — притиснуті до стіни, злиті з тінню, поламані, худі… але живі. Вони не бігли — вони кидалися, як голодні пружини.

Перший вдарив Марту плечем у спину — вона полетіла вниз і вдарилась об перила.

Другий вчепився їй у ногу.

Не вкусив.

Рвонув.

Крик прорізав поверх так, що в мене закололо в зубах.

Третій заражений зірвався слідом, але послизнувся — кров зробила сходи льодом. Четвертий і п’ятий вже дерлися вперед, тягнули руки, ричали глухо, надломлено, наче їхні голосові зв’язки теж були заражені.

Хао влетів першим.

Катана зійшла вниз різко, без замаху. Голова відскочила вбік і вдарилась об стіну — звук, як м’яч об бетон, тільки мокрий.

Я вдарив списом у груди — пробив навиліт. Тіло повисло, а потім упало, перекривши прохід.

Але пізно.

Марта вже лежала на сходах. Кров текла вниз по плитці, стікала між ступенями, і цей звук — плюскіт — був чомусь найстрашнішим. Бо він означав: життя виходить із людини просто так, у стік.

Ми піднялися на майданчик на кілька кроків вище й побачили її повністю.

Марту ніби тягнули за ногу — а потім кинули.

Кров під нею збиралася калюжею і повзла вниз, торкаючись країв ступенів. Повітря біля неї було теплим — від крові, від болю, від життя, яке ще не встигло згорнутися до нуля.