Розділ 25.

Гуртожиток зустрів нас тишею, в якій не було нічого людського. Ні криків. Ні сварок. Ні навіть шепоту — тільки глуха порожнеча, ніби будівлю набили ватою й забули навіщо.

Запах пробив цю «вату» одразу. Різкий, металевий, гнилісний — він вдарив у ніс ще до того, як двері встигли зачахнути за спиною. Повітря всередині було густим і затхлим, як у кімнаті, яку довго не відчиняли… тільки замість пилу тут висіла кров і розкладені тканини.

Під чоботами хруснули уламки скла. Колись ми намагалися це місце відмити: витягали сміття з холу, відтирали підлогу від старих плям, навіть жартували, що «витягнемо» гуртожиток, як пораненого з-під завалу. Тоді це здавалося реальним. Зараз — ні.

Кінчик списа пішов уперед першим, а за ним — я. Долоня ковзнула по шорсткому древку, піт на пальцях відчувався липко, ніби сама шкіра не хотіла триматися за зброю.

Поруч ішов Хао. Катана в нього висіла опущено, але лезо було готове злетіти в будь-яку мить; щелепи стиснуті так, що жовна ходили, як пружини. Позаду — Саміра, Ліда, Марта, Ден; у всіх однакові очі: зіниці розширені, нервовий блиск, темні кола від недосипу.

Рюкзаки зі здобиччю ми кинули в холі, просто під стіною. Зараз будь-яка зайва вага — ризик, кожен рух мав бути про виживання, а не про «потім розберемо».

Каїр озвався холодно й рівно, так, ніби не було цього запаху й цієї мертвої тиші:

«У будівлі — приблизно тридцять заражених. Розсереджені.

П’ятнадцять — у верхніх секціях. Конфліктують з тими, хто ще живий.

Рекомендую не втручатися. Шанс успіху низький.»

Слова провалилися під ребра каменем. Тридцять — це не «кілька», це вже не сутичка, це вже пожежа в замкненому просторі, де кисню на всіх не вистачить.

— Ми… не туди йдемо, так? — прошепотів Ден десь позаду. Він намагався тримати голос рівним, але той тремтів, як тонкий дріт.

Погляд сам пішов у темний коридор. На буро-чорні мазки, що тяглися вгору сходами, на розкидані речі — один кросівок, валянок, рюкзак, дитячу шапку з помпоном. На тишу, яка ніколи не буває доброю, якщо ти чуєш її там, де мають бути люди.

«Не втручатися», — повторила в голові логіка Каїра вже без слів. Математика. Сухий підрахунок шансів.

«А вони — люди», — уперся я, стискаючи спис так, що занили кісточки.

— Ми не можемо просто стояти, — сказав тихо. — Там… наші...

Ден ковтнув і змовк. Марта ледве чутно вилаялася й перехопила трубу міцніше. Саміра лише ближче притиснула аптечку до грудей, наче могла нею закрити чужі рани від чужих зубів.

Першим у коридор пішов я.

Перший поверх зустрів приглушеним холодом: десь далі тягнуло протягом, наче хтось розбив шибку і забув про неї. Це не рятувало — запах смерті тримався, як липка плівка на язику.

Лампочки давно не світили. Світло давали тільки ліхтарики — вузькі конуси, що різали темряву на шматки й виривали з неї реальність, яку краще б не бачити.

Перші тіла знайшли за двадцять кроків від входу.

Хлопець… я пам’ятав його. Той, що кілька днів тому показував Марті, як правильно замикати двері: «Не просто клац — і пішов. Тягнеш на себе, потім вбік, там язичок заїдає. О, бачиш?» Він тоді сміявся, трохи соромився, але гордився, що «розуміється на замках».

Тепер він лежав посеред коридору на спині, ніби просто впав і не встиг дотягнутися до стіни. Груди розірвані — від ключиць до живота чорна рвана діра, з якої витекло все, що колись гріло його зсередини. Нутрощі розмазало по плитці так, ніби хтось недбало розваляв гарячу їжу.

Саміра прикрила рот долонею. Пальці тремтіли.

— Боже… — видихнула вона крізь стиснуті губи.

Ліда відвернулася до стіни й судомно звела плечі. Марта на секунду заплющила очі, потім змусила себе дивитися вперед, наче дивитись — це теж робота.

Ден ковтнув. У цій тиші навіть ковток звучав, як удар.

«Учора він тут ходив, — майнуло в мені. — Лаявся на двері, жартував, живий був. А зараз… просто пляма на підлозі. Ще одна».

Ми пішли далі.

Другий лежав біля сходів, притиснувшись до стіни так, ніби намагався підвестися і не зміг. За ним — слід крові, мов хтось тягнув мішок.

На днях він просив у Саміри антибіотики й бурчав, що не хоче «здохнути від якоїсь інфекції, коли тут… ось це все». Тепер у нього не було півчерепа. Те, що було мозком, розлізлося по стіні сіруватою масою з бурими прожилками.