Розділ 24.

Музей стояв окремо — як кам’яний ящик серед запорошених дерев. Навіть повітря навколо здавалося тихішим, ніби тут звук гасився ще до того, як народиться.

Центральні двері були зачинені. Скло тріснуло павутинням, але рамка трималася.

І зсередини йшов рух. Повільний. Важкий.

— Не туди, — прошепотів Назар. — Ліворуч. По стіні.

П’ятнадцятеро посунули вздовж холодного каменю, притискаючись плечима й рюкзаками, щоб не шурхотіти по кущах. Зарості давно ніхто не стриг — гілля чіплялося за спорядження, тягнуло тканину, ніби перевіряло на міцність.

У бічному вікні щось коротко блиснуло.

— Тут, — тихо сказав Андрій. — Службове. Замок вибитий.

Вікно було напіввідкрите — так, ніби хтось ліз усередину… або, навпаки, намагався вибратись. Віктор підставив коліно. Назар заліз першим, потім Марина, Катерина, інші.

Коли витягали Олега, той глухо сичав від болю. Ліана лишила рану на руці — вона пульсувала, ніби жила окремим життям.

Всередині пахло старим деревом і пилом.

І ще — теплом. Гнилим, липким.

— Стоїмо, — прошепотів Назар.

Службовий коридор тягнувся в напівтемряву. Десь далеко щось гупнуло — раз. Другий.

— Це не люди, — тихо сказала Світлана.

— Всі вже це зрозуміли, — відповів Роман. — Питання тільки: що саме.

Назар кивнув — і вони рушили. Ліхтарі давали вузькі пучки світла, вирізаючи зі стін облуплену фарбу й тіні від старих рам.

Коридор вивів у кімнату охорони. Порожню.

Далі — двері у виставковий зал.

Андрій приклався вухом до дерева, завмер, ніби слухав не звук — а паузи між звуками. Потім показав жест: двоє.

Назар стиснув арматурину й повільно натиснув ручку. Двері відчинилися без скрипу — наче музей не хотів видавати себе.

Вони зайшли.

Зал був великий: колони, скляні вітрини, частина розбита. Уламки блищали в промінні ліхтарів.

І тиша.

Рівно на секунду.

Потім вона рвонула, як петля.

Щось важке впало зі стелі — швидко, майже без звуку.

— Вгорі! — вирвалось у Марини.

У Назарів бік летіла туша розміром із теля — кіт… але не кіт. Кітоподібна тварина зі шкірою, що переливалася кольорами колон і стін. Мімікрія. Хижий блиск очей. Два ряди зубів.

Назар ухилився на сантиметр — і цього вистачило. Тварина пролетіла повз, зчепившись кігтями за штукатурку й лишивши борозни на камені.

Олег рикнув і махнув кулеметом, як булавою. Промахнувся. Звір уже був у іншому кінці залу — там, де світло не встигло.

— Ще одна! — крикнув Андрій.

Друга з’явилась ніби з підлоги: її спина злилася з мармуром. Вона кинулась на Інну.

Інна встигла підняти руку — і тварина вчепилась у передпліччя. Вологий тріск. Короткий, огидний.

Катерина закричала:

— Дихай! Не дивись!

І вдарила звіра металевим аптечним ящиком. Раз. Другий.

Тварина заричала й відскочила, але не втекла — лише присіла низько, чекаючи сліпої зони.

— В коло! — скомандував Назар. — Світло по периметру!

Ліхтарі розірвали темряву. Кітоподібні метались, шукаючи провал у променях. Вони були занадто швидкі й занадто тихі — в кожному ривку відчувалося не голодне божевілля, а холодний розрахунок.

Перша стрибнула на Романа.

Олексій підставив трубу — звір врізався в метал так, що лишив глибокі борозни. Роман відскочив, але ударом його все одно розвернуло.

Друга пішла низом, підсікла Руслана — майже дістала стопу. Назар встиг: удар арматурою, ще один… і ще.

Хребет хруснув сухо.

Звір стих.

Перший ще рухався. Повз, лишаючи темну блискучу кров, що смерділа металом.