Розділ 23.

За спиною пролунав голос шипатого:

— Ніч — не час для візитів.

Наступного разу — приходьте вдень.

Якщо доживете.

Їхні кроки зникли між тінями. І місто знову ковтнуло їх у свій темний, безжальний живіт.

Після відмови біля адмінбудівлі місто здавалося ще темнішим. Наче образилось. Наче зачинило перед ними останні двері — і ще й притримало їх зсередини.

Вітер, що до того просто тягнув пилюку асфальтом, тепер ніби став холоднішим, гострішим. Він задував під комір, ніс із собою запахи старого диму, каналізації, гнилої їжі, крові. Десь далеко в темряві хряцнула віконна рама — й загуло порожньою коробкою будинку.

Назар на секунду дозволив собі глянути в той бік, де за чорними вікнами адмінбудівлі ховалися люди. Сто. Сто живих, які обрали не відчиняти двері.

«Правильно зробили», — холодно, без образи майнуло в голові. «Їхнє завдання — берегти своїх. Моє — тих, хто за спиною».

Він розвернувся до вулиці, що йшла у протилежний бік, і підняв руку.

— Далі, — тихо.

Вони рухались швидко, але кожен крок давався тяжко: ноги гуділи, спина ломила, а голова була порожня від виснаження й напруги. Кожен уже знав ціну помилки: одне зайве «ой», один невдалий крок по битому склу — і місто якось дізнається, що вони ще живі.

— Тримаймо стрій, — прошепотів Назар. — Хоч мінімальний.

— На якого біса тут стрій… — пробурмотіла Марина, але все ж підтягнулась ближче до центру. — Тут би ноги з собою донести.

— Стрій — це коли ти знаєш, хто впаде першим, — хрипко кинув Віктор. — І хто його підніме.

— Заспокоїв, дякую, — буркнула вона, але стала там, куди Назар показав коротким жестом.

Їх стало менше. І це відчувалося — як порожнє місце в строю, яке не закриєш мовчанням.

Вони заходили в кожен двір, у кожну арку, оцінюючи: чи можна там перечекати ніч. Чи можна закритися. Чи не вилазить звідти смерть.

Поки що — смерть вилазила.

В одному під’їзді, де ще висіла напівзітліла об’ява «Збори ОСББ, 19:00», на сходовому марші лежали три тіла. Два — вже обгризені до кісток. Третє — ще з очима, що не встигли помутніти до кінця. Світлана глянула — й різко відвернулась, притискаючи хустку до рота.

На дитячому майданчику — зламані гойдалки. На одній ще висіла дитяча курточка. Хтось із групи швидко зняв її — ніби боявся, що тканина зараз завиє або схопить за горло.

— Хоч би раз знайти двері й побачити за ними чайник і плед… — пробубоніла Марина. — І табличку: «Сюди, втомлені, заходьте, ми вам раді».

— І кота, — додала Світлана. — Товстого, ледачого, щоб муркотів і їв ковбасу.

— Кота не треба, — вирвалось у Руслана. — Після тих клятих супермаркетних щурів — взагалі нікого пухнастого. Якщо щось ворушиться й тихо пищить — я б’ю першим.

Катерина тихо засміялась — втомлено, майже беззвучно. Сміх більше скидався на видих, але він був живий. Теплий. Справжній.

Назар озирнувся на цей звук — коротко, майже непомітно. І все одно йому хотілося затримати погляд довше: на цьому невчасному вогнику посеред суцільної темряви.

— Що? — спитала Катерина, помітивши погляд.

— Добре, що ти смієшся, — відповів він. — Хоч хтось тут ще живий всередині.

— Поки що, — кинула вона. — Не обіцяю зберегти це до ранку.

— До ранку всі щось втратять, — сказав Назар. — Головне — щоб не себе.

Її усмішка зникла, але десь під нею залишилось м’яке. Вона вирівняла спину й пішла далі, уважніше стежачи за його силуетом.

Темрява стискалась навколо, і кожен метр міста здавався чужим. Кожен балкон, кожна розбита шибка, кожен чорний провал під’їзду — як рот, що чекає, коли в нього впаде шматок м’яса.

На одній з вулиць, де дерева стояли густо, ніби притягнуті одне до одного страхом, Назар зупинив руку:

— Обережно. Гілля… дивне.

— Воно дихає… — пошепки сказала Інна і інстинктивно потягнулась ближче до Катерини, ніби та могла захистити не тільки від ран, а й від страху.

— Дерева не дихають, — пробурмотів Денис-стрілець, але сам дивився вгору, стискаючи пальці на руків’ї арматурини.