Розділ 22.

Поки одні поверталися до своїх дверей і своїх страхів, інші йшли крізь місто так, ніби кожен квартал — це окремий бій. Темрява була спільна на всіх, але правила виживання — різні. І ці шістнадцять уже знали: якщо зупинишся — тебе не знайдуть. Тебе просто не стане.

Вечір накрив місто повільно, важко, ніби накинув на нього мокру ковдру. Сірий світ танув, і темрява розповзалася між будинками — в щілини розбитих вікон, у провали під’їздів.

Люди рухались уздовж порожньої вулиці — зімкнуто, обережно, мов один організм, який тримається за останню надію.

Після супермаркету ніхто не говорив голосно. Але кожен чув, як у інших під бронежилетами шалено б’ються серця.

Попереду йшов Назар — не за посадою, а тому що краще за всіх бачив у темряві. Його очі здавались чутливішими. Ледь-ледь, але досить, щоб він помічав силуети на кілька секунд раніше за інших.

Праворуч — Віктор, старший сержант. Тримав біля себе тих, хто був слабший або поранений.

Ліворуч — Олег, кулеметник. Ніс свій кулемет так, ніби це була дитина, яку не можна упустити.

У центрі — Катерина, Світлана, Ганна, Марина, Інна. Позаду — решта. Імена плуталися, але кроки вже стали спільними.

Суміш людей, яких доля зібрала разом так швидко, що вони й імен одне одного ще не запам’ятали. Але вже встигли врятувати одне одного — і втратити багатьох інших.

Катерина краєм ока стежила за спиною Назара. Не тому, що не довіряла — навпаки. Просто коли він ішов попереду, здавалося, що між ними й містом є ще один шар захисту. Назар раз озирнувся — коротко, перевіряючи стрій, — і їхні погляди зустрілись.

— Пульс нормальний? — кинув він напівжартом, помітивши її погляд.

— У всіх завищений, — так само тихо відповіла вона. — І в тебе теж.

Він злегка сіпнув губами — майже усмішка. І знову розвернувся до темряви попереду.

— Не подобається мені це, — пробурмотів Руслан, оглядаючи дах праворуч. — Надто тихо.

Ганна ковтнула й видихнула майже беззвучно:

— Мені теж…

— Ага, — відгукнувся Олег. — До тих пір, поки з-за рогу не вилітає черговий бігун без півморди.

Назар зупинився, підняв руку.

Група миттєво завмерла.

Вов, який ішов третім з кінця, буркнув майже без інтонацій:

— Тихо — це або щастя, або пастка. Я зазвичай працював з другим.

Олег хмикнув:

— Сапер філософствує. Чудово.

У вузькому провулку попереду щось дряпнулося об метал. Потім — другий звук. Наче хтось повільно волік по асфальту пазурами.

Андрій Коструб ковзнув у тінь і зник.

За кілька секунд повернувся — тихо, як кішка.

— Троє. Зомбі. Одному нижньої щелепи нема. Поки стоять.

Назар кивнув.

— Обходимо праворуч. Без шуму.

Праворуч теж було погано — ще один провулок, ще одне темне вікно, ще один шанс бути з’їденими. Але гірше — нема куди відступати.

Вони зайшли в прибудинкову арку. Там пахло гнилим м’ясом.

— Чорт… — прошепотіла Марина, затиснувши ніс. — Це точно не сміття.

Запах справді був надто свіжим. Надто «живим».

— Готуйтесь, — тихо сказав Назар.

І ніби у відповідь…

Розірваний силует випав зі сходів нагорі — просто перед групою.

Заражений.

Половина черепа — відсутня. Руки — подряпані до кісток. Але він дихав — і рвонув уперед так шаленo, що Інна ледь не зомліла.

— Назад! — крикнув Віктор і сам кинувся вперед.

Він вдарив арматуриною точно в коліно. Кістка луснула з гучним хрустом. Заражений упав, але продовжив повзти, лапаючи повітря.

Олег вдарив другим — трубою по потилиці. Голова тріснула, мов перестиглий кавун.