Розділ 21.

Ми завмерли всі разом — так різко, що навіть подих став шумом.

Ден ковтнув.

— Ви… бачили?..

Я не відповів. Підняв долоню — стоп — і повільно перевів спис у робоче положення, ближче до тіла. Ліхтарний промінь знову ковзнув по коридору.

Мигнуло ще раз. Коротко. Не “світло”, а відблиск — як коли щось гладке ловить промінь на мить і одразу ховає його назад у темряву.

— Ліда, — прошепотів я. — Не йди вперед. Дихай тихо.

Вона кивнула так, ніби боялася, що звук зламає повітря.

Я зробив крок. Ще один. Не поспішаючи — наче темрява могла вибухнути від зайвої швидкості.

Промінь Дена ліг нижче — і одразу все стало простіше, але не легше.

На підлозі валявся уламок вітрини. Трикутник скла, мокрий в темній калюжі. Він і дав відблиск — зловив ліхтар і “моргнув”.

Ми видихнули майже одночасно.

Полегшення накрило всіх разом. Не радість — її тут давно з’їли. Просто факт: ми живі.

— Тоді вниз? — тихо спитала Саміра.

Кивок вийшов сам.

— Так. Спускаємось. Тепер беремо все потрібне — і додому.

Другий поверх лишився за спиною, густий і теплий від крові. Перший зустрів майже тишею — такою, що хотілося в неї повірити.

 — Готові? — прошепотів Ден.

— Ні, — сказав він же й криво видихнув.

— Але підемо, — буркнула Марта.

— Разом, — коротко додав Хао.

Від цих трьох слів стало простіше. Ненадовго — але достатньо, щоб рухатися.

Пальці піднялися самі — стоп. Пояснювати довго не хотілося.

— Працюємо парами, — прошепотів я. — Менше шуму, більше контролю. Дві хвилини на сектор, потім зміна точки. Пари — в сусідніх секціях. Видимість одна одної — завжди.

Розділились швидко: з Хао — я. Саміра з Лідою. Марта з Деном. Коридор проковтнув нас трьома напрямками, і кожен звук став важчим.

Ден пирхнув ще на старті, ніби без дурного жарту він перестане дихати:

— Тут усе потрібне. Ми в ТРЦ, де чорна п’ятниця і знижки сто відсотків.

Хао навіть не повернув голови.

— Все, що ти не зможеш нести, зробить тебе повільнішим. Повільний — мертвий.

Марта показала йому язика в темряву. Погодилась мовчки.

Перший відділ — одяг. Темрява пахла пилом і старою тканиною, наче світ зупинили посеред примірки. Манекени стояли без голів — і від цього здавалося, що вони слухають.

Хао взяв чорну спортивну куртку, розтягнув рукав, перевірив шви, як доспіх.

— Легко. Не сковує. Підійде.

Поряд блиснув промінь ліхтаря Саміри — вони з Лідою теж перебирали полиці. Ліда шепотіла щось про “чисту футболку”, ніби це чарівне слово.

Почувся Денів голос — занадто гучний для цього місця:

— О! Червона худі. Я буду як маяк для зомбі. Романтика!

Марта відрізала одразу:

— Романтика — це коли ти доживеш хоча б до обіду.

Він натягнув худі й став перед темним дзеркалом.

— Дивіться. Стильний і готовий тікати.

— Ти виглядаєш як розчарування, яке намагається бути ялинкою, — серйозно підсумувала Марта.

Ліда хихикнула. Саміра дістала зі стелажа шарф, намотала на шию і на секунду заплющила очі, ніби згадала нормальний запах.

Усмішка сіпнула губи. Небезпечно — але жива. Вона вдихнула — і на секунду її плечі опустились.

“Емоційна розрядка знижує ризик паніки. Допустимо. Коротко,” — сухо констатував Каїр.

— О, дякую, що не оштрафував за сміх, — відповів я подумки.

Промовчав у відповідь. Як завжди.

Марта натягнула кофту, підтягнула рукави — як перед бійкою — і перевірила замах трубою в дзеркалі. На секунду це стало буденністю, від якої мороз по спині. Вона підняла очі й упіймала мій погляд.