Розділ 20.

Заражені сунули за нами.

У спортвідділі було світліше — лампа біля каси ще жила, тремтіла, як нерв. Скло дзвеніло тихо. Але тут будь-який звук — це маяк.

Хао різав так, ніби це тренування: рівно, коротко, без зайвого жесту. Катана вгризалась у кістку з сухим хрускотом, і в нього не було нічого зайвого — тільки точність.

Я тримав спис ближче до тіла. Важче, тупіше, але точно. І страшніше було не те, що я встигаю — а те, як швидко це стало “нормально”.

«Підтримую нервові дуги», — сказав Каїр. «Ти стабілізуєшся. Не зупиняйся».

— Та ніби я можу, — огризнувся я подумки.

Четвертого прибили разом: Хао підрізав, збив увагу — я втиснув древко вперед і відчув, як грудна клітка здається, як мокрий картон. П’ятий увірвався раптово, збоку — і я не встиг.

Він зчепився з Деном, вони полетіли на підлогу в одному клубку, і рот зараженого вже розкривався над горлом —

Марта не кричала. Вона просто вдарила.

Трубою. По потилиці. Глухо, так, що звук був ніби всередині черепа, а не в повітрі.

Тіло обм’якло одразу.

Ден лежав під ним, задихаючись, ковтаючи слова разом із повітрям:

— Я… я… я вже… все… мати рідна… дякую…

Марта відступила на крок, навіть не дивлячись довго.

— Тримайся ближче до нас. А не до рота твого “друга”.

Ден кивнув без образ — блідий, мокрий від поту, але живий. Це було головне.

Я підняв очі на зелений хрест над дверима.

— Аптека, — прошепотів я. — Троє всередині. І один повзе. Обережно.

Ліда ковтнула.

— Як ти…

— Просто довірся, — сказав я, і сам почув, як це звучить. Ніби я прошу віри.

Хао пішов першим. Я — ліворуч. Саміра — позаду з битою, тримаючи її так, ніби вчорашня слабкість — уже не її історія.

Ми зайшли тихо.

Перший гарчав під прилавком — Хао забрав його одним коротким рухом у шию, без зайвого “геройства”. Другий вискочив із-за полиць — я вдарив списом у живіт, відкинув назад, і він ще сіпнувся, але вже не встиг нічого придумати. Третій лежав під стелажем і повз на ліктях, мов шматок впертої біомаси — Саміра відскочила, а Марта холодно опустила трубу зверху.

Тиша повернулась, але вже інша — наша.

Ліда вже рилася по шафках так, ніби працювала тут усе життя.

— Антибіотики… перев’язки… спирт… — вона ковтнула й підняла очі. — Є. І… інсулін. Тут навіть інсулін є.

— Бери все, — сказав я. — У нас попереду довга дорога. Потім знайдемо рюкзаки більші.

Ми повернулися в спортвідділ, як у тимчасову нору.

Хао зняв із полиці два рюкзаки й одразу перевірив ремені — мовчки, механічно. Марта витягла наколінники й засунула в кишеню, не коментуючи. Ден знайшов два ліхтарики й посміхнувся так, ніби зловив шматок минулого.

Ліда притягла здоровенну спортивну сумку.

Я зупинився біля вітрини з туристичними ножами. Скло було в пилюці, але леза всередині блищали, як чужа чесність. Узяв один — важкий. Такий, який не “гарний”. Такий, який робить роботу.

«Твої рухи точніші», — сказав Каїр. «Керування тілом покращилось. Це початок. Далі буде складніше».

— Я зрозумів, — подумав я й відчув, як слово застряє в горлі. Бо “зрозумів” — це ще не “прийняв”.

Озирнувся на них: виснажені, у крові й пилюці — але поруч. Живі.

— План той самий, — сказав я вголос. — Поверх за поверхом. Без геройства. Тихо. І разом.

Хао кивнув, не відводячи погляду від коридору.

— Разом.

Я підняв руку, зупиняючи Дена, який уже дивився на куртки й кросівки, як на свято.

— Стоп. Ніякого “обираємо собі”. Спершу — безпека. Ми не на шопінгу.

Марта фиркнула — і це був майже сміх.

— Беремо тільки те, що допоможе вижити: ліхтарі, аптечку, зброю. Все інше — потім. Якщо буде “потім”.

— А коли буде безпечніше? — пробурмотів Ден.