Розділ 19.

Ніч тримала квартиру тихою оболонкою. Усі спали як попало: на матрацах, на підлозі, в кутках під ковдрами, що пахли чужими роками. Тиша не була затишком — радше паузою між ударами.

Сон прийшов, але не дав мені права на відпочинок. Десь під ребрами жевріло тепло, а по м’язах ходило поколювання, ніби хтось перевіряв проводку. Каїр працював без звуку — як завжди.

«Витрати енергії при поглинанні ядра надто великі».

Голос ліг рівно й холодно. «Два ядра дали частковий ефект. Коефіцієнт засвоєння низький. Структура нестабільна».

Втома прокотилася тілом хвилею — не біль, саме виснаження. Каїр не зробив паузи: «Регенерація нестабільна. Ресурси йдуть на латання мікротравм. Харчування недостатнє. Для продовження трансформацій потрібні чисті поживні речовини. Більше».

У кімнаті тихо дихали інші, і від цього ставало ще дивніше: я поруч, а в мені — лабораторія.

«Збільшимо раціон», — сказав Каїр. «Інакше адаптація зірветься».

Хотілося послати його. Він відповів так само сухо: «Хвилювання — витік ресурсу. Процес під контролем».

Після цього щось клацнуло всередині — не вухами, тілом. Наче нервові нитки стали товщими. Наче хтось підтягнув кріплення й сказав: тримайся.

Ранок торкнувся вікон тьмяним світлом, і очі відкрилися самі. Хао спав, обіймаючи катану так, ніби це не зброя, а єдина форма спокою. Саміра дихала рівніше — без учорашнього жару; ядро в ній ніби “вляглося”.

Прокидалися по черзі: шурхіт ковдри, тихі зітхання, хрускіт спини. Живі. Втомлені. Але живі — і це вже було головне.

«Сніданок — першим. І вдвічі більше, ніж зазвичай», — сказав Каїр.

Думка піднялася зсередини бурчанням: навіть якщо вже наївся?

«Навіть якщо “наївся” — їсти. Вибір існує. Наслідки — теж, слухай мене — і виживеш довше».

Зуби зціпилися самі.

«Комфорт у пріоритети не входить», — додав він, наче ставив крапку.

Запаси виклав на стіл: хлібці, трохи круп, залишки консервів. Ніхто не питав “чому тут” — після вчорашнього дрібні правила стали замінником віри.

— Їмо перед виходом, — сказав тихо. — Краще набрати сил.

— Хоч раз поїсти теплою їжею… — зітхнула Ліда.

— Хоч раз поїсти спокійно, — додала Марта.

Хао взяв сухар, прокрутив у пальцях, ніби приймав деталь на складі.

— Це точно їжа? Бо виглядає так, ніби він зараз з’їсть мене. Якщо я ним кину — він, може, і вб’є.

І постукав ним по столу.

Ден пирснув і одразу задавив сміх рукавом.

Марта стукнула трубою по підлозі — тихо, одним коротким “тук”, як перевірка.

— Домовимось, — сказала вона. — Якщо хтось почне “мінятись”… ми не будемо робити вигляд, що нічого не бачимо.

Повітря стало густим. Ден перестав жувати. Хао навіть не моргнув — тільки поклав сухар і подивився на неї довше, ніж потрібно.

— Та їж уже. В наш час вибір простий: або це, або тебе.

— Себе їсти не буду. Я не смачний, — абсолютно серйозно відрізав Хао.

Марта хмикнула.

— А заражені так не думають. Слиньки пускали, коли ти пробігав.

— Значить, у них поганий смак, — спокійно констатував він.

Саміра засміялася коротко — не голосно, але щиро, притулившись до стіни. Вона вже не хиталась, та виснаження висіло на ній, як мокрий одяг.

— Сьогодні… справді вийде? ТЦ… ліки… повернутись до вечора…

— Ми йдемо за шансом. Для себе. А ліки — це просто частина цього шансу. Без них ми теж не витягнемо, — відповів я. 

Ден буркнув собі під ніс:

— Я скажу там в гуртожитку… якось спокійніше.

Те “спокійніше” прозвучало як молитва людини, яка сама в неї не вірить.

Їв більше за інших — і від цього хотілося провалитися крізь стіл. Саміра глянула скоса.

— Ти зараз з’їси, здається, не тільки сніданок, а й стіл.

«Брехня звучить краще, коли коротка», — холодно порадив Каїр. «Не розмножуй її поясненнями».