Розділ 18.

Ми йшли коридором приглушено, так, ніби сам будинок міг нас видати. Крок — пауза. Рух — перевірка. Подих — обережний, через ніс, без зайвого шуму.

У «чистій» квартирі пахло пилом і старою кавою. Меблі стояли на місці, ковдра на дивані була зім’ята, ніби хтось встав уночі по воду й не повернувся. Це було найстрашніше: не розруха, а порядок, який залишився без людей.

— Знесемо сюди все, що знайдемо, — прошепотів я. — Їжу, воду. І тихо.

Ми розійшлися по квартирах поверху, як по секторах. Ніхто не сперечався, не питав «навіщо». Після сьогоднішнього мозок вже знав: дрібні правила — це те, що тримає тебе живим.

Саміра з Лідою повернулися першими. У Саміри в руках було кілька банок консервів, у Ліди — пакет галет і пачка чаю. 

Хао приніс дві пляшки води. Просто поставив на підлогу, не сказавши ні слова, ніби вода — це не здобич, а факт.

Марта притягла пакет крупи й стару запальничку. Запальничку вона підкинула на долоні так, наче це була золота монета з іншого життя.

Ден з’явився останнім. Він приніс дві чашки — нормальні, керамічні, з чужої шафи.

— Не знаю навіщо… — пробурмотів він. — Щоб хоч щось було як раніше.

— Нормально, — сказала Марта. — Чашкою теж можна вбити, якщо дуже захотіти.

Ден не зрозумів, жарт це чи ні, і тільки кивнув.

Я теж шукав. Але не їжу.

Голос у голові піднявся сухо, ніби з темряви.

«У дальній квартирі. Перший заражений. Друге ядро. Бери ніж і йди.»

У мене всередині щось стислося, але не від страху — від огиди, яку доводиться ковтати як ліки.

— Я… ще одну перевірю, — тихо кинув я, роблячи вигляд, що шукаю щось корисне. — Може, є бинти чи інструменти.

— Тільки недовго, — попросив Ден. — І… не шуміть там.

Я кивнув і зник у темному коридорі.

Квартира була тією самою. Тією, де ми зайшли першими. Тією, де підлога ще пам’ятала, як тіло впало з вологим звуком.

Труп лежав там, де й упав. Світло з коридору ледь торкалося підлоги, як брудний ніготь.

«Швидко. Розріз під ключицею. Ядро невелике.»

Я витяг складаний ніж. Пальці слухалися не від сміливості — від звички робити, коли вже вирішив.

Лезо увійшло у шкіру. Під ним — тепло, пружність, липка реальність. Мене підкрутило в животі, але я не зупинився. Пальці намацали твердість — маленьку, неправильно щільну, ніби камінь у м’ясі.

Ядро.

Я витягнув його й на секунду завмер. У долоні воно було теплим. Не як їжа. Як щось чужорідне, що чомусь має стати частиною мене.

«З’їж.»

Я ковтнув повітря.

— Ти знову… серйозно? — подумав я так тихо, ніби це могло щось змінити.

«Так. Це потрібно нам. Твоє тіло перебудовується. Травний тракт уже адаптується. Не затягуй.»

Я підняв ядро до рота.

Смак ударив одразу: метал і попіл. Наче я жую гарячий іржавий дріт. Я ледь стримав блювання, стискаючи зуби так, що заболіла щелепа.

Першою прийшла нудота — хвилею. Потім — тиск у грудях, ніби хтось на секунду поставив на мене важку плиту. Світ став ближчим, стіни — тіснішими. Дихання — глибшим, але важчим, як через мокру тканину.

Я сперся рукою об стіну й просто стояв, поки тіло вирішувало, чи викинути це назад.

Цього разу все тривало менше. Мій організм уже знав цей біль. Не приймав — але терпів. Наче я вдруге заходив у крижану воду, і вона вже не різала так жорстоко.

Потім відпустило.

«Добре. Гастрономічні пригоди завершені. Повертаємось до групи.»

— Дуже дякую, — подумав я злісно.

«Сарказм не додає ресурсу.»

Я витер руки об стару штору — гидко, але швидко — і тихо вийшов назад.

У «чистій» квартирі всі п’ятеро вже сиділи на кухні, сортували здобич і намагалися не шуміти. Світло давала маленька свічка, прикрита шматочком скла, щоб не світити назовні. Полум’я тремтіло, як нерв.

Саміра першою помітила мене.