Розділ 17.

Місто дихало холодом і тишею — не спокійною, а тією, від якої хочеться озирнутися, навіть якщо знаєш: позаду порожньо.

Будинки стояли коробками з вибитими очима-вікнами. Деякі — обвуглені, інші просто порожні, але однаково мертві. Далі багатоповерхівки розсипалися у приватний сектор: сірі паркани, старі дерева, припарковані машини з розбитим склом. Ніби хтось узяв місто й натиснув «вимкнути».

Я йшов попереду не тому, що був найсильнішим.

Я йшов попереду, бо чув голос.

«Ліворуч небезпечно. Обхід через вузьку вулицю», — тихо сказав Каїр.

Я підняв руку, показав напрямок — коротко, без пояснень. Усі одразу посунули за мною. Шестеро людей, які вчора ще не знали одне одного, а сьогодні вже дихали в один ритм — коротко й обережно.

Хао рухався майже безшумно, напівзігнувшись, ніби самою поставою зменшував себе для світу. Його вертикальні зіниці ловили темряву під’їздів так, ніби вона була для нього просто тінню, а не стіною.

Саміра трималася поруч. Бита через плече, шарф високо — щоб приховати те, що вона не хотіла показувати. Вона йшла рівно, без метушні, але я бачив: у неї напруга сидить у пальцях.

Ліда — з аптечкою через плече, ніби це її робота й броня водночас. У долоні — маленький складаний ніж: не для героїзму, а щоб мати хоч щось між собою й чужими зубами. Марта — труба в руках, пальці білі — ніби тримала не метал, а власні нерви. Ден — блідий, але впертий: кожен його крок виглядав як «я тут, я не здамся».

На секунду захотілося бути просто кимось. Без списа в руках. Без плану втечі в голові. Просто йти поруч і мовчати. «Ні», — сказав Каїр. «Тут “просто” не виживає».

Я стиснув ремінець рюкзака і зробив вигляд, що перевіряю вузол. Насправді — збирав себе до купи.

Ми пройшли перехрестя, коли Хао раптом підняв руку.

Я зупинився одразу — без запитань.

— Чуєте? — прошепотів він.

Спочатку — нічого.

Потім я почув теж. Тихий шурхіт, ніби щось велике ковзає по блясі.

Шурх… шурх…

Я повільно підняв погляд.

На даху старої п’ятиповерхівки сиділо щось, схоже на ворону.

Тільки розміром із вівчарку.

Лапи — товсті й криві. Крила — потріскані, як рвані банери на вітрі. А очі… очі були круглі, майже людські. Не «розумні». Просто… не пташині. Неправильні.

Птах вигнув шию ривком і зістрибнув вниз.

У мене навіть не було часу подумати — тільки відчути, як щось холодне різко стискає нутро.

«Врозсип», — сказав Каїр. Одне слово. Як натискання кнопки.

— В РОЗСИП! — крикнув я вголос.

Ми рвонули хто куди: Саміра — за машину, Ліда — до під’їзду, Ден — до паркана, Марта — вбік, ковзаючи на плитці.

Птах упав між нами з таким ляском, ніби вдарилась металева бочка. Вітер із його крил збив Марту з ніг.

Марта заверещала — високим, панічним звуком, який одразу хотілося заткнути долонею.

— Воно… воно на нас дивиться!

Птах рвонув на мене.

Дзьоб — довгий, як лезо лопати — пішов прямо в горло.

Я відскочив, але нога зачепила бордюр. Спис ковзнув у руці. На мить я відчув порожнечу — коли зброя не там, де має бути, і світ одразу стає коротшим.

Саміра вдарила першою.

Бита лягла по корпусу, цвяхи зачепили крило — вирвали шмат пір’яної маси, ніби здерли мокру ганчірку.

Птах заверещав. Не по-пташиному — різко, боляче, як скло по металу.

Хао кинувся збоку й дав короткий точний удар катаною по лапі. Лезо ковзнуло по кістці, не увійшло глибоко, але збило рівновагу.

Птах заточився, заскавучав дивним тремтячим звуком.

— ВІДБІГАЄМО! — гаркнув Хао. — ВІН НЕ ОДИН!

«Щонайменше три сигнатури позаду. Є рух ще далі», — підтвердив Каїр. «Негайний відхід».

Я схопив Марту за руку, ривком підняв.

— ВСТАВАЙ! ТІКАЄМО!