Розділ 16

Я прокинувся з відчуттям, ніби щойно втратив щось важливе.

Сон був — яскравий, липкий, майже справжній.

Тео. Місто. Чийсь голос, який кликав мене по імені.

Я розплющив очі — і все розчинилося. Залишився тільки відгомін у грудях, як після різкого гальмування.

У кімнаті було тихо.

Хао спав, притулившись спиною до стіни. Катана в обіймах — не як зброя, а як звичка триматися за щось тверде.

На другому ліжку лежала Саміра.

Жар уже не палив її, як учора. Шкіра блищала, але дихання стало рівнішим. Наче організм нарешті перестав битися з самим собою в лоб.

Я змочив рушник холодною водою й поклав їй на лоб.

У голові неголосно озвався Каїр:

«Температура знизилась. Формування ядра триває. Стабілізація — прийнятна.»

— Тобто вона… витягне? — подумав я.

«Ймовірність висока. Вона вже витягує.»

Саміра розплющила очі повільно, ніби перевіряючи, чи світ досі на місці.

— Ти… тут, — прошепотіла вона. Голос був тихий, наче вона боялася злякати власне дихання.

— Я нікуди не дівався, — відповів я і сам почув, як ніяково це звучить.

Вона спробувала підвестися, зупинилась на піврусі — слабкість ще тримала, але вже не ламала.

— Вибач, що виглядаю… так, — сказала вона й відвела погляд.

Я ковзнув очима по її обличчю — по лінії щоки, по новому, ледве помітному вигині профілю, по волоссю, яким вона прикривалась, ніби шторою від чужих очей. І раптом зрозумів: вона ховається не від мене — від того, ким боїться стати.

Я простягнув руку й обережно підчепив пасмо, відводячи його вбік — не наполегливо, просто так, як торкаються чогось крихкого.

— Ти не “так” виглядаєш… Ти жива, справжня. І це — найважче. І… ти мені подобаєшся. Навіть зараз.

Вона застигла на мить, ніби не знала, куди подіти цю фразу.

— Я боюся, що одного дня перестану бути собою, — прошепотіла вона.

— Ти вже довела, що не зламаєшся, — я ледь усміхнувся куточком губ. — Якщо ці зміни й забирають щось… то вони точно не заберуть тебе. Якщо ти сама цього не дозволиш.

Вона видихнула — так, ніби на секунду дозволила собі не стискати зуби

У двері тихо постукали.

На порозі стояла дівчина з першого поверху — виснажена, з такими очима, ніби вона не спала добу.

— Саміро… вибач… — вона говорила так, ніби зараз попросить про останнє. — У наших рани… червоніють. Печуть. Може… є антибіотики?

Саміра поглянула на мене — і я відчув, як у неї всередині щось стислося. Не страх. Сором.

— У мене немає, — сказала вона чесно. — Я можу сказати, що потрібно. Але… нічого з цього тут немає.

Я додав, щоб відсікти очікування:

— Вона зараз відпочиває, — сказав я рівно. — І ми, скоріш за все, сьогодні в місто не підемо.

Дівчина кивнула так, ніби й сама не дуже вірила в “сьогодні”.

— Я розумію, — прошепотіла вона. — Просто… якщо хтось таки піде… скажіть їм. Це важливо.

Вона пішла, і в кімнаті знову стало тихо.

Саміра потерла перенісся.

— До речі, — сказала вона, ніби їй треба це проговорити, щоб не луснути. — Якщо ви думаєте, що я “лікар”… я не лікар. Я вчилась у медичному. Був досвід на швидкій. Але я не вивчала нічого подібного із того, що відбувається навколо..

— Тут усі хочуть, щоб хтось був для них рятівником, — пробурмотів я.

В голові знову озвався Каїр:

«У найближчій аптеці ймовірно збережені базові препарати: антисептики, перев’язка, антибіотики. Також — те, що потрібно тобі.»

Я завмер на секунду.

— Ти про “вийти”? — подумки уточнив я.

«Так. Вам потрібні ліки. І тобі — теж.»

— Мені? — я не втримався.