Розділ 15.

Я прокинувся від того, що подушка під щокою була теплою і вологою.

Першу секунду мозок уперто тягнув мене назад у сон, шукаючи нормальне пояснення.

А потім я зрозумів: це не подушка. Це чиясь голова поруч.

Хао.

Він спав, притиснувшись плечем, і тримав катану обома руками, ніби боявся випустити її навіть уві сні. Пальці в нього були білі від стиску.

На другому ліжку Саміра лежала клубком. Бліда. Лоб — гарячий навіть здалеку.

Я сів повільно, щоб не розбудити нікого.

На мить у голові майнула дурна думка: звичайна ніч. Гуртожиток. Сусіди. Чужі голоси за стіною. Пакети на кухні. Сварка через чай.

А потім реальність повернулася, як вода в лице.

Цей гуртожиток уже давно не знав “звичайного”.

У коридорі гупнули кроки. Хтось пройшов. Хтось матюкнувся. Десь хруснуло скло — коротко, як кістка.

Не паніка.

Просто люди, які розучилися спати.

«Температура підвищена», — тихо сказав Каїр. «Реакція на стабілізацію. Пік можливий. Це не критично.»

Я намацав пластикову миску з водою, змочив рушник і поклав Самірі на лоб.

Вона ворухнулася, щось прошепотіла крізь сон і знову провалилась у тишу.

Я дивився на її обличчя й ловив себе на тому, що боюся дихати голосніше.

— Вона впорається? — подумав я.

«Вірогідність висока», — відповів Каїр. «Антидот працює. Їй потрібні час і спокій. Тобі — також.»

Хао буркнув уві сні й стиснув катану ще сильніше.

Наче якщо розтисне пальці — світ остаточно розвалиться.

За дверима знову піднялися голоси. Різкі. Нервові. Хтось когось штовхнув. Хтось вимагав тиші. Хтось плакав, притиснувшись до стіни.

«Шум приваблює заражених», — нагадав Каїр. «Виживають ті, хто вміє мовчати.»

Я стиснув губи.

— То чому вони… не мовчать? — подумав я, кидаючи погляд на двері.

«Страх рідко робить людей точними», — відповів Каїр. «Але шум далеко. Занадто глухо, щоб стати загрозою зараз.»

— Тобто ми в безпеці? — скептично підкинув я в думці.

«У цьому місті “в безпеці” не існує», — сказав Каїр. «Є лише “не впритул”. Сон потрібен. Без нього не буде відновлення.»

Я ще раз глянув на Хао.

Він навіть у сні виглядав так, ніби сперечається з усім світом.

Потім — на Саміру.

Її рука з-під ковдри здавалася надто тендітною для всього, що сталося з нами за ці дні.

Я ліг на спину.

Матрац був тонкий і зім’ятий, але тіло все одно провалилось у нього, ніби в яму.

Я ще чув, як десь унизу пересувають меблі. Як за стіною сваряться через чайник. Як хтось тихо давиться схлипом у подушку, щоб не розридатися вголос.

Життя чіплялося за уламки нормальності.

І раптом тиша накотилась з головою.

Сон забрав мене різко.

А за кілька кілометрів звідси, там, де ще вчора тримався порядок зі статуту, починалося те, що не вписується ні в один наказ.

---

Військова частина уже тиждень жила у стані підвищеної готовності.

Казарми, плац, санчастина, технічний бокс — звичайний мікросвіт армії, який до останнього робив вигляд, що все ще існує якийсь порядок.

Ніхто не очікував, що удар прийде не ззовні.

А зсередини.

Почалося все з санчастини.

Ті, хто після катастрофи в центрі потрапили в оточення, прийшли туди з високою температурою і дивним висипом на руках.