Розділ 14.

Коли Саміра прибрала останній бинт і засунула перев’язочне назад у коробку, вона не одразу підвелася. Сіла на край ліжка й видихнула так, ніби тільки тепер дозволила собі втому.

Не театрально. По-людськи.

— Слухай… — вона повела плечем, шукаючи початок. — Я хочу спитати. Про те, що ти дав Хао. Про… це.

Хао лежав на сусідньому ліжку боком, обличчям до стіни, але я чув його усмішку.

— Працює — і досить, — буркнув він.

Саміра не глянула на нього. Вона дивилася на мене. Рівно. Спокійно. Але в погляді сиділи дві безсонні ночі й одна думка, яка не дає ковтнути повітря до кінця.

— Я не про “досить”, — сказала вона тихо. — Я про контроль. Я не хочу… прокинутися й не бути собою.

Я ковтнув.

У голові одразу озвався Каїр — сухо, без зайвих інтонацій.

«Виглядає дивно.

Але розкривати внутрішні механізми ледь знайомій людині — ризик.

Не плутай довіру з потребою.»

Я потер шию, відводячи очі. Не тому що соромився. Тому що не знав, куди дивитися, коли говориш правду, яка звучить як брехня.

— Це не “ліки”, — сказав я. — Не… нормальні. Я не фармацевт. Не хімік. Це суміш.

Слова йшли важко, ніби я тягнув їх із себе за нитку.

— Я просто… збирав по крихтах. Пробував. І… — я спіймав себе на тому, що зараз скажу зайве. — І воно працює.

Хао повернув голову трохи, щоб мене чути.

— Він не перебільшує, — сказав він просто. — Після цього в мене стало… легше. Наче організм перестав гризти сам себе.

Саміра помовчала. Пальці торкнулися її шиї — неусвідомлено, як у людей, які перевіряють: “я ще тут?”. Волосся спадало вперед так, щоб закрити зайве. Але очі все одно видавали. Зіниці були тонші, гостріші — особливо в напівтемряві.

— Тобто ти… експериментував на собі? — спитала вона.

— На собі — першим, — сказав я. — Потім Хао. Я не знаю, як це пояснити. Я просто робив те, що… здавалося правильним.

«Ти робив те, що було оптимальним», — вставив Каїр. — «Не ідеалізуй інтуїцію. Це дані.»

Я промовчав.

Саміра нахилилася трохи ближче.

— Ілле… — вона говорила дуже обережно, як по льоду. — А мені це може допомогти?

В її голосі не було “випросити”. Було “попросити шанс”.

Я відчув погляд Хао — він не тиснув. Просто чекав, що я скажу.

«Скажи правду», — спокійно порадив Каїр. — «Без обіцянок. Реакція непередбачувана.»

— Може, — сказав я. — Але гарантій немає. У тебе інші зміни. Інші… тригери. Може піти добре. Може — погано.

Саміра не відвела очей.

— Я вже змінююсь, — сказала вона.

І торкнулася кінчика вуха — точно, швидко, ніби перевіряла: “воно ще там?”. Наче боялась, що якщо не торкнеться — це стане реальнішим.

— І я хочу залишатися при тямі так довго, як можу.

Я дістав флакон.

Той самий. Мутно-зелений. Із тонким осадом на дні, як у світі, де навіть рідини мають право бути неприємними.

Саміра глянула на нього так, ніби це було не скло — а двері.

— Як? — спитала вона. — Багато?

— Повільно, — сказав я. — Малими ковтками. Якщо знудить — не панікуй. Дихай. Сиди рівно.

— Нудота мене не лякає, — відповіла вона тихо. — Мене лякає інше.

Вона відкоркувала флакон.

Перший ковток був обережний.

Її обличчя перекосилося відразу, як від удару, який ти очікував — і все одно не був готовий.

— Господи… — прошепотіла вона. — Це… як цибуля, оцет і… щось із гаража.

— Правильно, — сказав я. — Якби було смачно — я б перелякався.

Хао хмикнув у подушку.

Другий ковток вона зробила впевненіше.

Третій — майже без паузи.