Розділ 13

Місто починалося одразу за парканом гуртожитку.

Той самий двір, який ще вчора був просто двором: гойдалка, пісочниця, лавки, смітники — усе, що в дитинстві здається вічним.

Сьогодні це виглядало як декорація, яку забули прибрати після зйомок.

Гойдалка рипіла сама по собі.

У пісочниці валялися пластмасові формочки. Одна лежала догори дном, ніби хтось кинув її поспіхом і не повернувся — і не тому, що “не захотів”, а тому, що вже не міг.

— Якось… неправильно тихо, — прошепотіла Саміра.

Її голос тут звучав занадто живо.

Вона стояла трохи позаду нас, притискаючи ремені рюкзака до грудей, наче це могло замінити броню. Волосся спадало вперед — так, щоб приховати зайве. А очі… очі видавали. Зіниці були вузькіші, ніж у людини, і в темнішому світлі здавалися ще гострішими.

— Згоден, — тихо відповів я.

Тиша тут була не порожнеча — пауза перед рухом.

Місто завмерло. Не мертве — насторожене.

Каїр заговорив майже одразу, як ми відійшли від будівлі.

«Уважність — максимум. Мої канали обмежені, але фіксую відлуння руху. Праворуч. Двадцять три метри. За смітниками.»

Я навіть не встиг нормально обуритися.

«Що саме?»

«Живе. Деталізація неможлива без візуального контакту.»

Це була його улюблена манера: сказати “живе”, і нехай мозок сам домальовує все найгірше.

Я повільно повернув голову праворуч.

Смітники.

Перекинутий бак.

Пакети.

Мотлох.

Нічого… і саме це “нічого” било по нервах.

— Правий фланг, — кинув я Хао. — Не відставай.

Хао кивнув, перехопив катану нижче, ближче до гард. Так, як тримають не “зброю”, а продовження руки.

Ми пішли вузькою стежкою між двома будинками.

І тут тиша зламалася.

Не вибухом.

Шурхотом.

Перекинутий бак ворухнувся.

Пакети розійшлися, як вода.

І з-під них вислизнула тінь — низька, різка, з ривком, якого не буває у слабкого.

Пес.

Колись — пес.

Тепер — щось, що пам’ятало, як бути псом, але вже не було ним.

Шерсть клаптями. Між нею — сірі, шрамовані ділянки шкіри, ніби її шматували зсередини. Одна лапа виглядала коротшою, але він не кульгав — він був швидший, ніж мав би бути. Очі — світлі, каламутні. Зіниці ніби розмазали по склу.

Слина тягнулася нитками до землі.

Він не гарчав.

Він атакував мовчки.

— Назад! — різко сказала Саміра.

Вона відскочила вбік так швидко, що я навіть не помітив, як — тільки волосся майнуло, і в тому русі коротко показались кінчики вух під пасмами… і одразу зникли.

Пес рвонув на мене.

Я встиг підняти спис — але це було “встиг” на мілісекунду. Удар був такий, що повітря з грудей вийшло, ніби хтось вибив його кулаком.

Мене збило з ніг.

Спина вдарила в асфальт.

Плече відгукнулося тупим болем — старий подарунок учорашнього дня.

Щелепи клацнули біля руки.

Я відчув запах.

Не “пес”.

Сире, кисле, хімічне — ніби в пащі кислий метал і гниль змішалися в одне.

«Нижче», — різко кинув Каїр. «Відштовхни вправо. Не силою. Важелем.»

Легко сказати.

Руки не слухались. Усі рухи були “занадто”: занадто швидко, занадто близько, занадто реальне.

Катана просвистіла над моїм обличчям.

Хао вдарив з боку — не в голову, не в шию. Ковзнув по спині. Рівно. Чисто.

Пес завив — тепер уже голосно, оглушливо. Його зуби клацнули в сантиметрі від мого горла.

І замість відступити — він рвонув до Хао.

Стрибок був неприродний — ширший, ніж мав бути. Наче тіло плюнуло на закони фізики, а його м’язи працювали так ніби вони не з м’яса — а із чогось іншого.

— Лягай! — гаркнув Хао й сам завалився назад.

Пес перелетів над ним і приземлився, ковзаючи кігтями по асфальту. Шия сіпалася, ніби там хтось крутив невидимий механізм.

Самірі не знадобилась команда.

Вона просто вдарила ногою в бік тварини.

Сильніше, ніж я очікував від її ваги.

Пес відлетів і глухо врізався в металеву урну. Завив уже зліше — в тому завиванні було щось… надто осмислене.