Розділ 12.

Поїсти «хоч трохи» виявилося завданням майже героїчним.

На кухні на поверсі вже було людно — не просто черга, а живий вузол із плечей, ліктів і порожніх мисок. Хтось тримав у руках кружку, ніби це перепустка в життя. Хтось стояв із ложкою, як із зброєю. Під стіною лежали два пакети з крупою — їх стерегли поглядами так, наче там золото.

Дві каструлі на плиті займали весь простір, але в жодній нічого не кипіло: одна ледь парувала, друга тільки тримала тепло, як стара образа. Запах був… не їжі навіть — гарячої води, крупи й чужого терпіння.

— Ти не лізь, я тут зранку стою! — гаркнув хтось, коли черга смикнулась на півкроку. — А я чергую біля вікна! Мені можна без черги, бо раптом гуманітарка прилетить! — огризнулася дівчина з червоними очима. — Гуманітарка не прилетить, — буркнув хтось із кутка. — Прилетить щось інше.

І посеред цього — жінка у віці, з рубленими рисами й загрубілими руками, ніби все життя тягнула на собі не тільки сумки, а й людей. На згинах шкіра темніша — мов хтось провів по ліктях і колінах сажею. Її називали Валентиною Петрівною — не з ввічливості, а тому що сперечатися з нею не хотілося.

Вона стояла біля столу з таким видом, ніби кухня — її пост, а ці каструлі — остання лінія оборони. На ній була стара кофта, рукави закочені, волосся зібране абияк. Вона таки щось наготувала — не чудо, не свято, але реальну кашу. Роздавала рівно: по ложці, по дві, кому як — і не дивилася на “страшні очі”, які просили більше.

— По одному. Усім. Не штовхайтесь, — сказала вона втомлено, але так, що навіть найнахабніші на секунду пригальмували. — Валентино, мені трохи більше… я ж учора… — почав хтось жалібно. — Учора було вчора, — відрізала вона без злості. — Сьогодні — всім однаково.

Ложка дзенькнула об миску. Десь хтось ковтнув слину так голосно, що я це почув.

Черга рухалась повільно, але рухалась. І в цій повільності було щось майже правильне — як у часи, коли правила ще працювали.

Я з Хао врешті знайшов шматок учорашнього хліба й кілька ложок каші, яка більше нагадувала розмазану по дну каструлі пам’ять про їжу.

— Це точно їжа? — скептично спитав Хао, заглядаючи у свою миску.

У голові сухо озвався Каїр:

«Поживна цінність нижче оптимуму. Але ароматичні молекули достатньо насичені. Цікаво: вміст не відповідає рівню задоволення.»

Я завмер із ложкою на півдорозі.

«Ти… відчуваєш запахи?»

«Я відчуваю те, що відчуває твоє тіло. Смак, текстура, температура. Запах — через твої рецептори. Я це інтерпретую.»

Я ковтнув свою кашу й ледь не подавився.

«То ти… теж їси?»

«У певному сенсі. Для мене це телеметрія, не споживання. Хоча…» — він зробив мікропаузу, ніби прислухався до мене зсередини. — «Це приємніше, ніж стандартні польові раціони Тео.»

Я мало не розсміявся. Вчасно зупинився — навколо люди дивилися так, ніби сміх тут заборонений.

«Польові раціони? Це звучить… ну…»

«Раціональні пакети у формі паст, порошків і гелів. Баланс поживних речовин ідеальний. Смак — відсутній. Запах — відсутній. Ефективність — максимальна. Задоволення — нуль.»

«Серйозно? Ви так жили?»

«Ми — так.»

І після секунди:

«Ти не уявляєш масштабу свого щастя. Ви витрачаєте ресурси, щоб назвати це їжею.»

Я скривився, дивлячись на свою миску.

— Дуже щасливий, — пробурмотів я вголос.

Хао підняв брову.

— Знову голос в голові, тепер він тебе тролить?

— Ні, — сказав я. — Він… заздрить.

Каїр додав:

«Це не делікатес. Але це гидота зі смаком. І це вже привілей.»

Я несподівано посміхнувся — втомлено, але живо.

Навіть у кінці світу було приємно дізнатися, що хтось заздрить твоїй розмазній каші.

— Якщо не питати, що це, — їжа, — зітхнув я й продовжив їсти повільно, відчуваючи, як шлунок згортається від голоду й подяки одночасно.

«Калорій недостатньо», — сухо відзначив Каїр. — «Але це краще, ніж нічого. Організм працює в режимі екстреної економії.»

«Та я й без підказок відчуваю, як мене “економить”», — подумав я й облизав сухі губи, вичищаючи миску хлібною кіркою.

Ми доїли мовчки.

Хао, ще раз подякував Самірі за перев’язку — трохи незграбно, але щиро. Вона кивнула ледь помітно — і цього було достатньо.

Потім ми пішли у вільну кімнату.

Сон накрив нас майже одразу.

Не як відпочинок.

Як відключення.

Прокинувся я від звуку.

Не стук.

Гул.

Наче весь гуртожиток одночасно заговорив.

Крізь двері чулися голоси, кроки, лайка, нервовий сміх. Хтось кричав знизу: