Розділ 11.

Стук зверху був такий, що здавалося — будинок дихає важко, ривками.

Тук…

…

Тук…

…

ТУК.

Я підняв голову від холодної підлоги. Хао сидів поруч, притулившись до стіни — ще напівсонний, але вже з катаною в руках. У коридорі хтось пробіг, зашепотів, десь під підошвою луснула дошка.

— Це… що таке? — прошепотів Хао, розплющуючи очі.

— Хтось лупить у двері нагорі, — відповів я. — І з кожною хвилиною гучніше.

Усередині голови озвався Каїр — сухо, холодно, беземоційно:

«Група на другому поверсі. П’ятеро. Нестабільна агресія.

Ймовірність силового проникнення — зростає.

Рекомендація: не втручайся. Перечекай. Це не твоя зона відповідальності».

«Не втручайся?» — подумав я. — «Ти серйозно?»

Коротка пауза.

«Я прагну зберегти ресурс. Твій.

Сутичка підвищить ризики. Без вигоди для виживання.

Шум згасне сам. Або його зупинять інші».

Марта вискочила зі сходів і схопила мене за руку — пальці холодні, як лід.

— Ви… підете? До Саміри… вони ж…

Я коротко кивнув.

У грудях щось стислося.

Не страх — передчуття.

І ще — відчуття, що якщо я не піду зараз… потім звинувачуватиму себе все життя.

Хао підвівся різко, мов від пружини. Обпер катану на плече й прошепотів своє хоку — спокійне, суворе:

— Темрява густа.

Коли страх стає гострим —

меч дихає сам.

Я криво всміхнувся.

— Мені подобається, — буркнув я. — Тільки б наші мечі дихали тихо.

— Тихо — вміють тільки майстри, — знизав плечима Хао. — А ми поки що… вчимося.

Ми рушили нагору.

Коридор був вузький, темний. Миготіння лампочки рвало простір на клапті світла й тіні. П’ять фігур перед дверима Саміри рухалися ривками — як зламані ляльки. Сміх, хрипи, пошепки.

Підлога тут була стерта до гладкого, і підошви ковзали на пилюці.

У вузькому коридорі спис здавався надто довгим — будь-який різкий рух міг упертися наконечником у стіну.

Двері Саміри вже мали темні півмісяці вм’ятин — дерево “пам’ятало” удари.

Я відчув, як тіло реагує раніше, ніж я встигаю подумати: спис у руках став легшим, погляд — глибшим, слух — гострішим.

Світ став чіткішим.

Люди — повільнішими.

Звуки — ближчими.

У голові озвався Каїр:

«Параметри нервової системи перейшли в інший режим. Це — нейроприскорення.»

«Це що, я… швидший?» — я встигав думати занадто чітко, а тіло — все одно запізнювалось.

«Ти — сприймаєш швидше. Тіло ще відстає. Повна синхронізація потребує тренувань і часу.»

«Ти вже робив таке раніше?»

«Фрагменти. Короткі сплески.

Тепер — стабільна активація.

Загроза достатня, щоб організм почав працювати на максимум.»

«Ти це увімкнув?»

«Так. Ти ще не контролюєш процес повністю.

Твоє тіло відповіло першим. Я допомагаю. Я лише оптимізую.»

Я відчув, як серце б’ється швидше, але рівно.

Світ сповільнився. Я — ні.

Орест знову вдарив у двері, дерево затріщало.

Інші ловили його ритм — як собаки ловлять команду, навіть коли її ніхто не вимовляє.