Розділ 10.

Усередині гуртожитку було темніше, ніж здавалося ззовні.

Ліхтар над входом ледь жеврів і кидав по стінах довгі, брудні тіні. Пахло потом, розігрітим металом і страхом — не свіжим, а старим, вистражданим.

Студенти, що влетіли разом із нами, одразу відступили вбік — ніби боялися залишатися під дверима довше, ніж треба.

Хтось крикнув у глиб коридору:

— Відчиняйте! Це свої! Відчиняйте, блін!

Десь клацнув засув.

Двері на перший поверх скрипнули — і в проході з’явилося з десяток людей.

Хтось із перев’язаною рукою.

Хтось із палицею замість зброї.

Хтось у светрі, що, мабуть, іще вчора пахнув аудиторією та крейдою.

Але двоє виділялися одразу.

Перший — хлопець років двадцяти, плечистий. Шкіра в нього місцями здавалася шорсткою, ніби потрісканою. Очі — червонуваті від постійної напруги. Коли він побачив Хао, зиркнув так, ніби вже готувався до бійки.

Друга — дівчина.

Саміра.

Вона стояла трохи осторонь, у смузі світла, так, ніби саме світло підлаштовувалося під її силует.

Струнка, підтягнута — не худорлява, а тренована. Рухи плавні, зібрані, відточені, ніби вона або танцювала, або билася все життя. Темне волосся зібране в недбалий хвіст; кілька пасм падали на щоку й давали обличчю дивну суміш ніжності та дикості.

Очі — великі, виразні, з вертикальними зіницями. Коли вони звужувалися, погляд ставав небезпечно красивим: так дивляться хижаки перед стрибком — і люди, які звикли не програвати.

Вуха — трохи загострені, ледь підняті вгору. Теж щось тваринне. І, чорт забирай, привабливе.

Куртка сиділа щільно, ремінь зброї підкреслював вузьку талію. На грудях — важка бита з металевими вставками; на поясі, під курткою, — короткий ніж, що торкався стегна при кожному русі.

Саме вона зробила крок уперед.

— Хто ви? — голос спокійний… аж надто.

Ден виштовхнув із себе слова:

— Це… це хлопці… Вони нам…

— Вони зжеруть нас усіх, — різко перебив плечистий із потрісканою шкірою.

Він ткнув пальцем у Хао:

— Подивіться на нього! На очі! Він уже не людина!

Напруга пройшла кімнатою, наче хтось натягнув струну.

Хао зціпив зуби, але мовчав. Тримався рівно. Катана біля ноги — не загрозливо, але так, щоб усі бачили: він не беззбройний.

Я ступив уперед.

— Він врятував життя вашим друзям, — сказав твердо. — Як і я. Ми не загроза.

— Не загроза? — хлопець із червоними очима зробив крок ближче. — Тоді чому ваш друг змінився? Чому в нього очі звіра?! Чому на шиї… — він ткнув пальцем, — луска?

— Орест, — прошепотіла Ліда до плечистого, — не починай…

— Ти сама бачила, що робиться на вулиці! — гаркнув він. — Половина тих, у кого щось “змінилося”, тепер на нас полює!

Хао міцніше стиснув руків’я катани, але не підняв її.

— Якщо хочеш перевірити — підходь ближче, — тихо сказав він. — Якщо я нападу, ти перший це відчуєш.

— Та ну вас… — Ден нервово потер шию. — Можна не влаштовувати спаринг у передпокої?

Саміра ледь нахилила голову, оцінюючи нас. Вдихнула глибше й сказала:

— Ви обоє… пахнете інакше.

Її погляд затримався на мені довше, ніж на Хао.

— Від хвороби так не пахне. Це щось інше.

— Запах? — вирвалося в мене.

— Вона серйозно, — тихенько буркнула Марта. — Саміра нас по запаху знаходила, коли ми ховалися на сходах.

Орест вилаявся:

— Оце! Оце я і казав! Вони такі самі! Їх треба—

— Відвали, — голос Саміри раптово став холодним, як метал її бити.

Орест здригнувся. У її зіницях спалахнуло щось, від чого він раптом замовк.