Розділ 9.

Світ ударив по очах одразу.

Після довгих годин у темних нутрощах метро навіть похмурий ранок здавався неприродно яскравим. Холодне повітря різало легені, а запах диму змішувався із мокрим бетоном так, ніби місто саме видихало попіл. Ми вилізли між двома будинками — вузький прохід, потрісканий асфальт, навколо чорні вікна на поверхах, як порожні очниці.

Я тримав спис обережно, ще не вірячи, що ми справді вибралися. Хао прикрив очі від світла — його вертикальні зіниці стискалися до тонких щілин, і я помітив, як він на мить завмер, ніби заново звикав до світу зверху.

«Навколо тихо. Але це пастка. Ближче до головної вулиці — рух. Багато теплових плям. Без потреби — не виходь», — сказав Каїр у голові.

Я ковтнув і нахилився до Хао:

— Хао… здається, там щось є.

Він прислухався — тепер робив це інакше, ніж учора: зібрано, гостро, наче слух став ще одним лезом. Десь крізь квартал пройшов звук, як удар металу об метал, потім — швидкі кроки. Багато. Після них — приглушений крик, який одразу провалився в шум міста.

— Це люди, — тихо сказав Хао. — І… щось за ними.

Ми обережно вийшли у ширший прохід між будинками — і я побачив рух на перехресті. Група молоді — семеро — бігли щосили. У них були пакети, рюкзаки, пляшки води. Один кульгав, двоє тягнули його під руки, і я відразу зрозумів: якщо вони не зупиняться, він упаде. А якщо впаде — його не піднімуть.

Позаду, звертаючи на повороті, з’явилися заражені. Спершу троє, а за ними — ще. У тих, що бігли, паніка вже жила в очах, як окрема істота. Один хлопець спіткнувся й упав на коліно, розсипавши пакети. Дівчина поруч схопила його за плече, але двоє з групи просто рвонули вперед, навіть не глянувши на тих, хто відстав.

— Ви ж не кинете його, придурки?! — закричала вона їм услід. Ті лише пришвидшили крок.

У мене щось холодне стисло груди. Хао зробив крок уперед, і я відчув: він уже вирішив, навіть якщо ще не сказав цього.

«Не стрибай у випадкову бійку. Спершу — ціна. Потім — дія», — кинув Каїр. Не суворо. Просто так, як говорять тому, хто вже зробив вибір.

Я стиснув древко списа.

— Там… вони не втечуть самі, — сказав я тихо. — Вони повільніші за тих, хто їх доганяє.

Хао коротко кивнув.

— То не вони повільні, — буркнув він. — Це їхній страх важить більше за рюкзаки.

Ми вийшли з-за рогу одночасно. Студенти нас помітили — здивування мигнуло в їхніх очах, як тінь серед хаосу. Заражені поки не звернули на нас уваги — у них була ціль простіша: ті, хто біжить і кричить. Я вдихнув, і серце на секунду піднялося в горло. Хао опустив катану до рівня стегна й трохи нахилив голову — так, як робив перед рухом, який вже не зупинити.

У ту секунду полювання стало битвою.

Заражені валили на групу, як хвиля. Студенти билися хаотично: хтось махав трубою із заплющеними очима, хтось прикривав голову руками, ніби руки могли зупинити зуби. Я вклинився збоку, і спис пішов низько: перший удар — по колінах, щоб збити одного долу; другий — у груди іншому, і відчуття було таке, ніби дерево входить у щось занадто м’яке. Поруч промайнула срібляста дуга — катана Хао розрубала шию третьому, голова відлетіла убік, рот ще мить був відкритий у німому рику.

— Вправо! — крикнув хтось із студентів, але сам побіг ліворуч.

— Дебіл, це ліво! — огризнулася дівчина в худі.

Я навіть не встиг усміхнутися — заражений вискочив переді мною так близько, що я побачив чорні провали зіниць.

«Вгору!» — різко скомандував Каїр.

Я рефлекторно змінив траєкторію, і спис пішов у горло. Тіло впало важко й потягло спис донизу, а я на секунду ледь не втратив рівновагу. Потім час зник. Був тільки шум крові у вухах, крики, удари — і короткі, сухі підказки в голові:

«Ліворуч — ще один.

Відступи на два кроки.