Розділ 8.

Я прокинувся не від світла — від звуку. Десь зверху тріщало скло, потім гримнув поодинокий постріл. Далі — крик, такий довгий, що в кінці зірвався на хрип, і ще нижче — металевий стогін, ніби будівля повільно просідала. Місто жило — і вмирало одночасно. Тиша сьогодні була розкішшю, якої не існувало.

Хао спав на кріслі біля столу, втягнувшись у себе й обіймаючи катану, наче вона могла захистити навіть уві сні. Лабораторія пахла спиртом, кров’ю та вчорашнім страхом. Я торкнувся грудей і відразу відчув різницю: внутрішній жар більше не палив — працював рівно, як тепла батарея під шкірою. Дихання йшло глибше, без того дряпучого стиску в легенях, і найдивніше — я перестав ловити себе на думці, що ось-ось впаду. Не сила. Радше… стабільність.

«Ти прокинувся. Життєві показники в нормі. Перша фаза стабілізації завершена», — спокійно й чітко озвався в голові Каїр.

Я сів, обхопивши себе руками, і прошепотів, щоб не збудити Хао:

— Слухай… що ти взагалі зробив зі мною? Ти кажеш, інтегрувався… але як?

Пауза. Легка вібрація десь у потилиці. «Я інтегрувався в твою нервову мережу. Під’єднався до провідних шляхів. Це й утримало тебе живим». Я втягнув повітря, стискаючи край ковдри, і спитав прямо:

— Тобто… ти всередині?

«Я зайняв твоє тіло не з метою відібрати його в тебе, Іллю. Я лише підсилюю його. Я був розроблений допомагати».

Я опустив погляд на долоні — ніби там мала бути відповідь.

— А чому мені взагалі потрібно підсилення? У Хао… у нього якось все само. А я… я ледве стояв.

«Хао адаптується. Повільно. Його процес ближчий до формування ядра. Це дає шанс — і ризик втрати контролю. У тебе — надмірна концентрація мутагену. Якби я не втрутився, ти б не “еволюціонував”. Ти б перетворився».

Мене наче прибили до стільця.

— На що?

«На них. На агресивну форму. Без збереження особистості. Людський організм без підтримки не витримує такої кількості патогену. Він “ламається”. Я стримав процес і перерозподілив реактивні речовини для модифікації».

Я ковтнув і спробував скласти докупи все, що бачив учора в коридорах, кров, крики.

— Тоді… що взагалі відбувається? Чому люди так… так швидко перетворюються?

«Те, що ти бачиш, — наслідки падіння зхаріантської капсули. Їхня біологія побудована на агресивних реактивах. Коли оболонка корабля розкрилася, активні речовини потрапили в атмосферу. Людський організм не створений для контакту з такими структурами. Реакція — блискавична й неконтрольована».

— Тобто це… зараження?

«Так. Мутагенне ураження. Він переписує нервові вузли й гормональні механізми — і більшість систем не витримує».

Я зціпив руки.

— А ті, хто… як Хао? Хто змінюється і при цьому залишається собою?

Пауза. «Вони теж у небезпеці. Їхня еволюція — не дар і не “суперсила”. Це реакція тіла, яке намагається вижити під дією чужорідного механізму. Нервова система не розрахована на такі навантаження. Я не можу спрогнозувати всі наслідки. Для деяких зміни можуть бути керованими. Для інших — критичними».

— Ти хочеш сказати, що вони теж можуть… зірватися?

«Так. Мутація — нестабільний процес. Вона не завершена. І навіть ті, хто зберіг людяність, можуть її втратити. Я не виключаю змін у поведінці, у свідомості, у контролі над тілом. Побічні ефекти є — і їх буде більше».

Я витиснув наступне запитання, хоча воно пекло горло:

— А я?

«Ти — окремий випадок, Іллю. Мутаген у твоєму організмі надмірний і хаотичний. Твоє тіло не еволюціонувало б природним шляхом, як у Хао. Воно б пішло в агресивну мутацію. Я втрутився, щоб змінити вектор. Але твоє тіло нестабільне. Йому потрібні будівельні матеріали — чисті речовини, які можуть підтримати зміни. Я утримаю тебе настільки, наскільки дозволять твої ресурси й реагенти поблизу. Але побічні ефекти неминучі — їх можна тільки відкласти або спрямувати».