Розділ 7.

Запах ударив майже одразу: суміш хімії, озону, крові та чогось різкого, ніби хтось відкрив одразу десять банок із реактивами.

— Тут… страшно, — прошепотів Хао.

— Тихіше, — відповів я.

«Ти всередині, — рівно пролунав у голові голос Каїра. — Не зупиняй увагу на запахах. Вони нічого не скажуть, поки ти сам не ввійдеш у небезпечну зону».

Я хотів запитати: а це ще не небезпечна зона? — але просто видихнув.

Я відчинив двері ширше. Метал скрипнув. Усередині було темно, лише лампа десь у глибині блимала з періодичністю серця — коротко, зривчасто.

Перший коридор зустрів тишею. Папери шаруділи під ногами, скло потріскувало, як лід під вагою. На стіні висіла перекинута табличка: «Лабораторія №2 — Хімічний аналіз».

— Ніхто… не вижив? — тихо запитав Хао.

Я не відповів. Не хотів брехати.

«Попереду — три теплових сліди, — спокійно відзначив Каїр. — Один нерухомий. Два — нестабільні. Ймовірність зараження — дев’яносто три відсотки».

Я сказав вголос — стиха, чітко:

— Хтось є попереду. І це погані новини.

Хао ковтнув слину й біло вчепився у руків’я катани.

Ми просувалися коридором, оминаючи розкидані стільці. Одні двері були відчинені — всередині побиті колби й розлита рідина, яка під лампою світилася блідо-зеленим. Інші — заблоковані зсередини, на ручці засохлі червоні плями.

У горлі пересихало так, ніби я дихав пилом.

«Зупинись», — раптом сказав Каїр.

Я застиг. Хао вдарився в мене, але встиг ухопитися за стіну.

«Друга теплова пляма — рухається, — сухо констатував Каїр. — Дистанція: дев’ять метрів. Повільно. Нестабільно».

Я підніс спис. Хао, здригнувшись, зробив те саме.

З-за дверей праворуч почувся звук. Спершу тихий — ковзання ноги… чи руки. Потім важкий подих. Нерівний. Утробний.

Двері прочинилися.

І в коридор вийшов заражений.

Колись це був лаборант: білий халат у розривах, на грудях бейджик, що висів на клаптикові тканини. Обличчя перекошене, очі затуманені, шкіра місцями клейка, сіріє плямами. Але рухи були людськими. Повільними. Наче тіло ще не забуло, як треба ходити.

Він схилив голову набік, ніби намагався зрозуміти, хто перед ним.

Хао притиснувся до стіни й затамував подих.

«Не провокуй, — попередив Каїр. — Він реагує на різкі звуки і тепло. Стояти».

Заражений зробив ще кілька кроків. Рука болісно тягнулася до мене. Пальці подряпані, нігті обламані.

— Т-т-треба… піти… — прошепотів Хао.

Мені здавалося, що я чую власний пульс гучніше за все навколо.

А тоді заражений раптом, різко — наче смикнуло щось внутрішнє — кинувся вперед.

Я відступив на крок і, обернувши спис боком, ударив по його ліктю. Він зігнувся, впав коліном на підлогу й заволав хрипом.

Хао здригнувся, зробив короткий, неідеальний розмах катаною — і лезо врізалося в спину істоти неглибоко, але боляче. Заражений завив.

«Добий», — коротко сказав Каїр.

Я опустив спис різко — лезом на торці під щелепу. Тіло здригнулося. Потім завмерло.

У коридорі знову запала тиша.

Хао стояв, дихаючи, наче пробіг кілометр. Катана тремтіла в руках.

— Їх тут… багато буде? — прошепотів він.

«Два теплових сліди залишаються, — відгукнувся Каїр. — Один неподалік, за масивною перегородкою. Другий… майже нерухомий. За дверима з написом “ЗРАЗКИ — НЕ ВІДКРИВАТИ”».

«Нерухомий слід слабшає. Температура падає. Він або вже мертвий, або в агонії, руху немає».

Я лише стиснув пальці на держаку списа.