Розділ 6.

Березневий холод одразу вдарив в обличчя, коли ми вискочили з лікарні в провулок. Повітря було мокре й важке — дим, розбитий пластик, гар. Наче місто дихало через попіл.

У руці я стискав металеву трубку від штатива крапельниці. Холодна. Тверда. Важча, ніж здавалося. Краще, ніж порожні руки. Але це не зброя.

Пляшка води відтягувала кишеню. Аптечний пакунок натирав ребра на кожному кроці. Я ловив себе на дурній думці: навіщо я це тягну?

«Добре, що взяв. Це твій запас помилок».

Хао йшов поряд — худий, згорблений, руки ховав у рукавах куртки. Раз по раз оглядався через плече, ніби очікував, що лікарня виросте за спиною вдруге.

Вулиця була порожня.

Занадто порожня.

«Не виходьте на головну. Попереду блокпост і заражені. Ліворуч — двори. Менше ризику».

— Ліворуч, — повторив я вголос, щоб Хао почув.

Ми звернули.

Між старими будинками двір був вузький і глухий. Вітер перегортав сміття: пакети, газети, коробки. Ні криків. Ні кроків. Лише цей шелест, від якого ще сильніше хотілося озирнутися.

Кілька магазинів стояли в ряд: «Фото на документи», «Ремонт телефонів», «Друкарські послуги».

І серед них — вивіска, що не кричала й не просила: АНТИКВАРІАТ.

Скло у вітрині було тріснуте, але ще трималося. За ним — пил, тінь і катана.

Не блискуча. Не декоративна.

Чорні піхви. Просте руків’я.

Меч, який виглядав занадто справжнім у цьому мертвому провулку.

— Іллю… — прошепотів Хао. — Дивись.

Він не відривав погляду від леза так, ніби бачив не товар. Ніби бачив відповідь, яку давно шукав.

— Хочеш? — спитав я тихіше, ніж планував.

Хао тільки кивнув.

Двері лавки виявилися прочиненими. Ми штовхнули їх обережно, намагаючись не шуміти, але дзвіночок над входом усе одно ледь дзенькнув  — і відразу стих, ніби тут давно ніхто не слухає.

Усередині пахло пилом, старим деревом і застояним повітрям. Полички були заставлені годинниками, фігурками, книгами, рамками — безлад, що нагадував музей, який давно покинули.

Вітрина з катаною стояла ближче до стіни. Замок тримався на іржі.

Я підчепив його трубкою.

Він розвалився майже без спротиву.

Хао простягнув руки обережно, ніби боявся злякати зброю, і взяв катану.

Лезо ледь вислизнуло з піхов і блиснуло м’яким холодом.

На мить у нього на обличчі з’явилося те, чого я ще не бачив: не страх і не паніка.

Тиха впевненість.

— Вона… правильна, — прошепотів він.

— Значить, твоя, — відповів я.

Поки Хао влаштовував піхви на ремені, я обійшов прилавок і заліз у шафки. У дерев’яній коробці лежали випадкові речі: ключі, стара ізоляційна стрічка, зім’ятий мідний дріт… і ніж.

Не кухонний.

Короткий. Масивний. Робочий.

Я зважив його в руці.