Розділ 5.

Приміщення ще кілька секунд стояло в оглушливій тиші. Лише миготливе світло під стелею кидало на підлогу ламані тіні. Ілля повільно підвівся, відчуваючи, як ноги тремтять після перевантаження. Стабілізатор працював — тіло налилось теплом, зір прояснився, але слабкість нікуди не зникла. Навпаки: вона сиділа десь у ребрах, глибоко, мов прихована тріщина.

Хао теж підвівся — обережно, зупинившись, коли в грудях щось стягнуло. Його шкіра в районі ключиць потемніла, проступили дрібні лусочки, але він вдавав, що цього не помічає. Звичка — робити вигляд, що нічого не болить.

Холодний голос озвався в голові:

«Час виходити. Заражені спускаються сходами. Це не “всевидіння”, — додав Каїр сухо. — Короткий імпульсний скан через твої рецептори: звук, вібрації, тепловий шум. Довше тримати не можу — ти й так на межі. Але хвилинний коридор у вас справді є».

Ілля вдихнув, зібравшись.

— Тоді нам потрібно знайти одяг і щось схоже на зброю.

Вони вийшли в тихий бічний коридор. Тут лежала холодна тиша лікарні — не та, що буває вночі, а глуха, важка, напружена. Крізь напіввідчинені двері палат Ілля бачив порожні ліжка, перекинуті стільці, розкидані ковдри. Все виглядало так, ніби люди втікали — хто зміг.

Вони дійшли до складу персоналу. Двері висіли напіввідкриті, всередині було темно, але безпечніше, ніж у коридорі.

У кімнаті Ілля швидко знайшов собі штани, чорну куртку на блискавці, що була трохи завеликою, але теплою, і кросівки, хоч і старі, але цілі. Хао вибрав сірі спортивні штани й теплу кофту, яка висіла на ньому мішком. Потім довго дивився на гумові черевики, ніби боявся їх зіпсувати, і тільки тоді обережно натягнув.

Ілля вже хотів виходити, коли оком зачепив металеву шафку з червоним хрестом і невеликий холодильник у кутку.

«Зайвим не буде. Вода. Перев’язка. Знеболювальне. Це підвищує ваші шанси не здохнути до обіду», — озвався Каїр у голові майже буденно.

— Ти вмієш мотивувати…

Хао здивовано глянув на нього:

— Ти про що?

— Та… про себе, — швидко відмахнувся Ілля і вже ліз у шафку.

«Я навіть не намагаюсь. Все просто: ти зараз — мій єдиний транспорт. І я проти того, щоб “транспорт” зламався».

— Дякую, дуже по-людськи.

«Зате чесно».

Ілля скривився, але відкрив шафку: два бинти, пластир, антисептик у маленькому флаконі, турнікет в упаковці. З холодильника — пляшка води і ще одна, менша, яку можна було засунути в кишеню.

— Все?

«Все. Більше не треба. Не жадібнічай. Ми не на шопінгу».

— Ти не замерзнеш, — кинув Ілля, затягуючи на Хао куртку.

Хао затримав на ньому погляд — уважний, трохи насторожений.

— Я… майже не відчуваю холоду, — відповів Хао тихо, але плечі видавали його — вони дрібно тремтіли.

— А ти… часто так говориш, — тихо сказав він. — Наче хтось є поруч.

Ілля на мить завмер, пальці стиснули блискавку.

— Це… щоб не панікувати, — буркнув він і відвів очі. — Я так думаю вголос.

Хао кивнув, але не виглядав переконаним.

— Добре. Просто… якщо ти щось чуєш або знаєш — скажи мені. Не тримай усе в собі.

— Скажу, — коротко відповів Ілля. — Ходімо.

Ілля оглянув кімнату: на столі лежала металева трубка від крапельниці — легка, але міцна. Він узяв її. Хао вибрав невелику металеву перекладину, незрозуміло де її знайшов, щось між палицею й фрагментом медичного обладнання. Тримав її обома руками, як щось дуже важливе, майже ритуальне.

«Уздовж коридору — службові сходи, — підказав Каїр. — Через них вийдете до рентген-кабінету. Звідти — до заднього виходу. Але… будьте готові».

— До чого? — прошепотів Ілля.

«Там двоє заражених. Повільні. Але голодні».

Холод пробіг по спині.

Хао ковтнув повітря і трохи ближче притулився до Іллі — не притискаючись, але тримаючись поруч, наче так безпечніше.

Коридор перед ними був темним. Лампи мигали, а за тріснутим вікном тягнувся до них холодний протяг. Березень пробивався всередину сирим вітром — не зимовим, але ще не весняним. Вулиця пахла мокрим асфальтом і димом. Десь далеко, нижче поверхом, було чути крики.

Схоже, лікарня більше не була лікарнею.

Вони рушили вперед.

Ілля йшов першим, трубка в руці віддавала легким холодом. Хао ішов за ним, кожен крок відлунював у порожньому коридорі. Через кілька метрів стало по-справжньому страшно: під ногами з’явилися плями крові. Свіжі. Теплі. Як від когось, хто щойно пробіг тут.

«Не зупиняйся, — сказав Каїр. — Вони почули рух у лабораторії. Вони шукають вас».