Розділ 5.

Приміщення ще кілька секунд стояло в оглушливій тиші. Лише миготливе світло під стелею кидало на підлогу ламані тіні. Я повільно підвівся, і ноги тремтіли після перевантаження так, ніби я пробіг одразу три марш-кидки й ще побився на фініші. Ін’єкція тримала: тепло розійшлося по тілу, зір прояснився. Але слабкість не зникла — вона засіла в ребрах глибоко, як прихована тріщина.

Хао підвівся теж, обережно, ніби перевіряв кожен м’яз на зраду. Він зупинився, коли в грудях щось стягнуло, і зробив вигляд, що це дрібниця. Я помітив: у нього в районі ключиць потемніла шкіра, проступили дрібні лусочки. Він удавав, що не бачить. Я теж удав, що не бачу.

«Час виходити. Заражені спускаються сходами. Короткий імпульсний скан через твої рецептори: звук, вібрації, тепловий шум. Довше тримати не можу — ти й так на межі. Але хвилинний коридор у вас справді є».

Я вдихнув і зібрав себе докупи.

— Тоді нам треба знайти одяг і щось схоже на зброю.

Ми вийшли в бічний коридор, і там лежала інша тиша — не нічна, а глуха й напружена. Крізь напіввідчинені двері палат я бачив порожні ліжка, перекинуті стільці, розкидані ковдри. Все виглядало так, ніби хтось зривався з місця і тікав — хто зміг. Я намагався не уявляти тих, хто не зміг.

Ми дійшли до складу персоналу. Двері висіли напіввідкриті; всередині було темно, але чомусь безпечніше, ніж у коридорі. Я швидко знайшов штани, чорну куртку на блискавці — трохи завелику, зате теплу — і кросівки. Хао вибрав сірі спортивні штани й теплу кофту, яка висіла на ньому мішком. Потім довго дивився на гумові черевики, ніби боявся їх зіпсувати, і лише тоді обережно натягнув.

Я вже збирався виходити, коли оком зачепив металеву шафку з червоним хрестом і невеликий холодильник у кутку.

«Зайвим не буде. Вода. Перев’язка. Знеболювальне. Це підвищує ваші шанси не здохнути до обіду».

— Ти вмієш мотивувати…

Хао здивовано глянув на мене.

— Ти про що?

— Та… про себе, — відмахнувся я і поліз у шафку.

«Я навіть не намагаюсь. Все просто: ти зараз — мій єдиний транспорт. І я проти того, щоб “транспорт” зламався».

— Дякую, дуже по-людськи.

«Зате чесно».

Я витягнув два бинти, пластир, антисептик у маленькому флаконі, турнікет в упаковці. З холодильника — пляшку води і ще одну, меншу: таку можна було засунути в кишеню. Хао дивився мовчки, але я бачив по плечах — він тремтів, хоч і намагався триматися рівно.

Я затягнув на ньому куртку, підсмикнув комір.

— Ти не замерзнеш.

Хао затримав на мені погляд — уважний, трохи насторожений.

— Я… майже не відчуваю холоду, — сказав тихо.

Плечі, однак, видали його. Він ковтнув і додав:

— А ти… часто так говориш. Наче хтось є поруч.

Я завмер. Пальці стиснули блискавку.

— Це… щоб не панікувати, — буркнув я і відвів очі. — Я так думаю вголос.

Хао кивнув, але не виглядав переконаним.

— Добре. Просто… якщо ти щось чуєш або знаєш — скажи мені. Не тримай усе в собі.

— Скажу, — коротко відповів я. — Ходімо.

У кутку, біля стіни, стояла стійка для крапельниць — тонка, на коліщатках, із гаком угорі. Поруч валявся пакет з системою — порожній, з перекрученими трубками, як мертва змія.

Я підійшов і взявся за металеву “шию” стійки. Вона здалася легшою, ніж виглядала.

Пальці самі намацали фіксатор висоти.

Клац.

Трубка висунулася. Я смикнув ще раз — різкіше. Метал зойкнув тонким звуком і вийшов із муфти.

Тепер у мене в руках була рівна порожниста трубка — холодна, гладка, міцна. Не зброя. Але краще, ніж голі долоні.

Хао спостерігав, не кліпаючи.

— Ти… робиш це так, ніби вже робив, — сказав він.

— Я просто не хочу знову бігти без нічого, — буркнув я, провертаючи трубку в руці, перевіряючи вагу. — Тут усе ламається. Чому б і не це.