Розділ 4.

Коридор униз здавався довшим, ніж був насправді.

Запах хлору вже не перекривав іншого — гарячого, кислуватого, ніби в повітрі щойно паяли метал і дихали на тебе потом.

Попереду йшов солдат. Посередині — Оксана з папкою, притиснутою до грудей так, наче це бронепластина. Я — позаду, з порожнім ротом і сухим язиком, який усе ніяк не хотів визнати реальність.

Кожен крок віддавався в стінах глухим резонансом. Лікарня дихала по-іншому: не людьми — будівлею.

— Попереду неприродна тиша, — кинув солдат, не обертаючись. — Дивись під ноги. І не відставай.

Тиша справді була дивною. Не «нічна» і не «порожня». Густа, ніби хтось вимкнув не лише звуки, а й частину повітря.

Солдат підняв руку.

На підлозі чорніли засохлі плями. Нерівні, потягнуті в бік боксу, наче хтось ковзав і тягнувся на ліктях.

— Це… — почав я.

— Кров, — коротко відрізав він. — Багато.

Двері боксу відчинилися, і нас зустріла майже темрява. Потім аварійна лампа мигнула — і вирізала зі тьми силует у кутку.

Хтось сидів, притиснувшись спиною до стіни, коліна підтягнуті до грудей. У руках — металева труба, затиснута так, ніби це останнє, що тримає світ на місці. Він був менший, ніж я очікував. Не “чоловік із трубою”. Підліток. Худий, кістлявий, у лікарняній сорочці, яка висіла на ньому як на вішалці, і з обличчям, що ще не встигло стати дорослим — але вже встигло стати втомленим.

Чорне волосся злиплося від поту. На щоках — брудні смуги, ніби він витер руки об лице й забув. Погляд — гострий, але не зухвалий. Скоріше насторожений, як у тварини, яка зрозуміла: тут не буде “добре”. Тут буде “вижив”.

Світло ковзнуло по його шиї — і я помітив деталь, яку мозок відмовлявся одразу прийняти: шкіра там була трохи грубішою, з ледь помітним блиском, ніби тонкий шар луски проступав під потом. А коли він підняв голову, зіниці не були круглими. Вони тягнулися вузькою вертикальною лінією — не “красиво”, не “як у кіно”. Просто так, що від цього неприємно холоділо під ребрами.

Солдат одразу підняв автомат.

— Хто ти?!

Підліток мовчав кілька секунд. Не тому, що не знав, що сказати. Ніби вирішував, чи варто взагалі витрачати слова на людей зі зброєю. Потім відповів тихо, з легким акцентом:

— Пацієнт. Хао.

Оксана вдихнула, ніби зловила нитку, за яку можна триматись.

— Так… так, я його бачила… він тут лежав. Дитяче відділення поруч… — вона ковтнула. — Він… був майже без симптомів.

Солдат не опустив ствол.

— Що тут сталося?

Хао перевів погляд у бік.

У кутку лежало тіло медсестри. Маска на обличчі. Рука витягнута до дверей, ніби вона не добігла на один крок.

— Прийшли такі, як ті, — сказав він і кивнув у бік коридору. — Двоє. Напали. Вона не встигла. Я сховався.

Жодного тремтіння в голосі. Жодного “боже”. Просто факт, як пункт у короткому списку. Але я бачив: труба в його руках трохи здригнулася — майже непомітно. Як у людини, яка ще не стала каменем, але дуже старається.

Я зробив півкроку вперед, щоб він бачив мене, а не тільки автомат солдата.

— Я… Ілля.

Хао подивився на мене швидко — зверху вниз, як оцінюють не одяг, а небезпеку. Йому було, може, чотирнадцять… п’ятнадцять. Не більше. І все одно в цьому погляді не було дитячої порожнечі. Була втома і тверезість, якій рано з’являтися.

— Ілля, — повторив він, ніби перевіряючи, як звучить. — Добре.