Розділ 4.

Коридор униз здавався довшим, ніж був насправді.

Запах хлору вже не перебивав іншого — гарячого, кислуватого, наче від розпеченого металу й поту, що висох на тілі.

Солдат ішов попереду, Оксана — посередині, Ілля — позаду.

Кожен крок віддавався в стінах глухим резонансом.

— Попереду — неприродна тиша, — кинув солдат. — Будь уважний.

Тиша справді була дивною.

Не такою, як у порожній лікарні вночі — а густою, ніби відключили не тільки звук, а й частину самого повітря.

— Стійте, — солдат підняв руку.

На підлозі перед ними чорніли засохлі плями — нерівні, потягнуті в бік боксу.

— Це… — почав було Ілля.

— Кров, — коротко відрізав військовий. — Багато.

Він відкрив двері боксу.

Спершу там було майже темно.

Потім аварійна лампа блиснула й вихопила зі тьми силует у кутку.

Хлопець, притиснутий спиною до стіни.

Худий. Чорне волосся злиплося від поту. У руках — металева труба, на якій темними плямами запеклося щось, дуже схоже на кров.

Хао Лінь.

Ілля одразу помітив: на лівій щоці та ближче до шиї шкіра виглядала інакше — грубша, з ледь помітною лускою, що блиснула у світлі.

А зіниці… були не круглими. Ледь-ледь витягнутими вертикально.

Не різко, не як у кіно, але для уважного погляду — помітно.

Хлопець повільно підвів голову.

Погляд — темний, спокійний, майже холодний.

Солдат одразу підняв автомат.

— Хто ти?!

Хао мовчав кілька секунд.

Потім відповів тихо, із легким акцентом:

— Пацієнт. Хао Лінь.

Оксана відразу кивнула:

— Так… так, я його пам’ятаю… Сьома палата. Він… був майже без симптомів.

Погляд військового змінився — став пильнішим.

— Що тут сталося?

Лінь перевів очі вбік.

У кутку лежало тіло медсестри. Обличчя закрите маскою, рука витягнута до дверей.

— Прийшли такі, як ті, — сказав він, киваючи в бік коридору. — Двоє. Вони напали. Вона не встигла. Я сховався.

Жодного здригання в голосі.

Жодного крику.

Просто факт.

Ілля несміливо зробив крок уперед.

— Я… Ілля.

Хао перевів на нього погляд.

Довго вивчав, ніби вирішував, варто запам’ятовувати чи ні.

— Ілля, — повторив він. — Запам’ятав.

Він говорить так, ніби робить помітку в голові… — майнула думка.

У цей момент десь позаду гучно хряпнуло.

Оксана здригнулася:

— Що це?!

Ілля почув ще до удару.

Кроки. Багато.

Не рівні, не синхронні — хаотичні, але надто швидкі, як для тяжкохворих.

Вони йдуть.

«Група заражених наближається. Більше п’яти. Напрямок — ваше крило», — сказав Каїр.

— Йдуть, — просто сказав Лінь.

Солдат рвонув до дверей, стаючи в прохід.

— Назад за мене! — гаркнув він. — Я перекрию!

Затвор клацнув сухо — автомат уже працював на останніх. Солдат коротко глянув на магазин і стиснув щелепи, ніби прийняв рішення ще до того, як хтось його озвучив.

Він підняв автомат.

Те, що вивалилося в коридор, не було «ще одним пацієнтом».

Їх було семеро.

Різних за ростом, статурою, віком — але в кожного:

очі — каламутні, жовті, зіниці розпливлися;

шкіра — почервоніла плямами;

рухи — ривкові, ніби чиїсь руки смикали мотузки зсередини.

Перший майже не біг — летів уперед на перекошених ногах.

— ВОГОНЬ! — рикнув солдат.

ТР-Р-Р-РАТ!

Троє впали одразу, склавшись, як ляльки.

Четвертий пролетів над ними й вдарився у дверний косяк, але одразу почав підійматись.