Розділ 3.

Ми йшли службовими коридорами. Там було темніше, ніж у загальних, і тихіше — але це була не добра тиша. Десь далеко відлунювали рвані кроки, інколи — глухий удар, як падіння тіла, і один раз я почув звук, схожий на шкряботіння по стіні — не нігті, а щось тверде, кістка чи метал. Оксана не зупинялася, тільки раз притисла папку до грудей сильніше й прошепотіла, ніби собі:

— Головне — не зупинятись.

Я хотів озирнутися, але в цей момент браслет на зап’ясті відчувся не просто “на руці”. Він ніби став холоднішим — як металева присутність.

І тоді в грудях клацнуло.

Не боляче. Не страшно. Технічно — як системне повідомлення.

«Модуль підтримки активний. Ім’я: Каїр.»

Я збився з кроку на півсекунди й одразу зібрався, бо Оксана тягнула далі. Голос не звучав у повітрі — він був у мені. Рівний, без емоцій, і від цього ще більш чужий.

— Ілле? — Оксана озирнулася, не зупиняючись. — Ти… нормально?

— Так, — збрехав я автоматично. — Просто…

Я не договорив. Бо що я мав сказати? “У мене в голові хтось назвався”?

Ми дісталися до службового ліфта. Панель кнопок тьмяніла, лампочка над дверима блимала, наче втомлювалась. Оксана натиснула кнопку виклику — і чекала, стискаючи папку так, що зім’яла край.

Ліфт ішов вниз ривками, ніби кожен поверх треба було вибивати силою.

Світло під стелею тремтіло: біле — брудно-жовте — знову біле.

Оксана стояла поруч і стискала медичну папку так, ніби це щит, а не картон.

Я дивився в підлогу.

Не хотів дивитися на браслет — але погляд усе одно зривався на матове кільце на зап’ясті, як на чужу деталь, яку мені прикрутили без дозволу.

Ліфт смикнувся й завмер.

Оксана натиснула кнопку.

Ще раз.

І ще.

— Чому… — прошепотіла вона. — Чому він не…

Двері повільно розсунулися.

За ними — темний коридор.

Аварійні лампи світили червоним, як очі звіра, що не спить.

— Це другий поверх? — тихо спитав я.

Оксана коротко кивнула й зробила крок уперед.

І в ту ж мить у грудях коротко клацнуло — холодний, технічний імпульс. Майже як системне повідомлення.

«Загроза. Рівень: високий. Не виходь першим».

Я встиг схопити Оксану за рукав.

— Почекайте.

Вона озирнулася, здивована.

— Ілле? Що сталося?

— Не знаю, — голос зібрався насилу. — Просто… не йдіть попереду. Будь ласка.

Вона вже відкрила рот, щоб заперечити.

Позаду гримнуло.

Ліфт сам закрив двері.

Без натискання кнопок. Просто — бах, і металеві стулки зімкнулися за спинами.

Оксана здригнулася.