Розділ 3.

Ліфт ішов вниз ривками, наче кожен поверх давався йому окремою битвою.

Світло під стелею тремтіло — то біле, то брудно-жовте, знову біле.

Оксана стояла поруч, стискаючи медичну папку так, ніби це був щит, а не звичайний картон.

Ілля дивився в підлогу.

Він намагався не дивитися на браслет — але погляд усе одно зривався на матове кільце на зап’ясті, як на чужу частину тіла.

Ліфт смикнувся й завмер.

Оксана натиснула кнопку.

Ще раз.

Потім ще.

— Чому… — прошепотіла вона, — чому він не…

Двері повільно розсунулися.

За ними був темний коридор.

Аварійні лампи світили червоним, як очі звіра, що не спить.

— Це другий поверх? — тихо спитав Ілля.

Оксана коротко кивнула й зробила крок уперед.

У ту ж мить у грудях Іллі коротко клацнуло — холодний, технічний імпульс, майже як системне повідомлення.

 «Загроза.

Рівень: високий.

Не виходь першим».

Хлопець встиг схопити Оксану за рукав.

— Почекайте.

— Ілле? Що сталося?

— Не знаю… — він зібрав у собі весь голос. — Просто… не йдіть попереду. Будь ласка.

Вона вже відкрила рот, щоб заперечити, — але позаду гримнуло.

Ліфт сам закрив двері.

Без натискання кнопок. Просто — бах, і металеві стулки зімкнулися за їхніми спинами.

Оксана здригнулася.

— Добре… — прошепотіла вона. — Йдемо разом.

Коридор був порожній.

Але не тихий.

Ілля чув його.

На краю слуху — чужі кроки десь далеко. Не рівні, не впевнені. Рвані.

І дихання. Глухе, важке, ніби хтось намагався ковтати повітря всім тілом, а не тільки легенями.

---

Вони рухались повільно.

Оксана — крок попереду, Ілля — за нею, вслухаючись у кожен шурхіт.

Бічним зором він ловив деталі:

перевернутий візок, що лежав колесами догори;

порвану маску, злиплу від поту;

бинт, що тягнувся по підлозі, наче біла змія;

темні смуги на плитці.

Кров. Не свіжа — уже схоплена коричневим.

Оксана помітила теж.

— Тут… когось несли. Або тягнули… — її голос затремтів.

Запах ударив Іллю в ніс — важкий, теплий, солоний, із металевою гіркотою.

«Рівень тривоги: високий.

Фільтрація запахів.

Захист нервової системи».

Удари серця наче перевели в інший режим — звук ніби приглушили зсередини.

Запах став менш різким. Присутнім, але вже не таким, що хочеться блювати.

— Це знову ти? — шепнув Ілля крізь зуби.

Браслет ледь тепліше доторкнувся шкіри.

Оксана нічого не помітила.

Вони зробили ще кілька кроків, і Оксана раптом торкнулася його ліктя.

— Ілле… ти це чув?