Розділ 2.

Світ повертався повільно, ніби звук і світло обережно накручувалися по колу. Спершу — глухий шум: кроки по лінолеуму, писк апаратів, уривки голосів. Потім — запах ліків і антисептика. Лише тоді — різке біле світло, від якого защеміло в очах.

Я вдихнув — і груди стягнуло болем. Горло було сухе, наче його набили пилом. Дихання збилося… і вирівнялося саме, ніби тіло згадало темп швидше за мене.

Погляд уперся в білу стелю з тонкою тріщиною. Збоку — завіса. Далі — тіні людей за дверима. Лікарня.

Я спробував підняти руку — й завмер на півдорозі. На лівому зап’ясті сидів чорний наруч: гладкий, без швів і застібок, легкий, як частина шкіри.

— Звідки ти взявся… — вийшло хрипко.

У голові попливло на секунду — і відпустило так різко, що я аж скривився. Це не було “краще”. Це було так, ніби клацнули тумблером.

Зліва тихо заскрипіло ліжко. Я повернув голову.

У палаті був ще хтось. Чоловік або хлопець старший за мене — важко сказати. Блідий, мокрий від поту, з напівзаплющеними очима. Він дихав уривчасто, ніби кожен вдих треба було витягати руками. Пальці судомно стискали ковдру.

З його горла вирвався хрип — короткий, злий, наче тіло відмовлялося слухатися. Я хотів покликати когось, але двері вже відчинилися.

У палату зайшла медсестра. Молода. Темно-русяве волосся зібране у високий хвіст, кілька прядок вибилися й лягли на щоки. Над маскою — теплі карі очі. Втома в них сиділа поруч із живим світлом, і це дивно різало на фоні стерильних стін.

Вона кинула швидкий погляд на сусіда, підправила крапельницю біля його ліжка, щось перевірила на моніторі — і тільки тоді підійшла до мене.

— Прокинулися, — сказала і глянула на мій монітор. — Лежіть. Не вставайте різко. Ви після шоку. Я Оксана. Як вас звати?

— Ілля… — голос дряпав горло.

— Добре, Іллє. Води?

Вона підперла мені спину і піднесла склянку. Холодна вода обпекла — і повернула вагу реальності, ніби світ став важчим і правдивішим.

— Де я?

— У міській лікарні. Вас витягли з-під завалів торгового центру. Там ще працюють рятувальники.

У грудях кольнуло.

— Там був… хлопчик…

— Живий, — коротко кивнула Оксана. — У легшому стані, ніж ви. Ви його витягли?

Я кивнув. Без гордості. Просто факт.

Оксана ледь видихнула — як людина, що за день почула надто багато поганого й нарешті вхопилася за щось нормальне.

— Ви молодець. І… ви не один такий стабільний, — сказала вона ніби між іншим, але в голосі прослизнула напруга. — Є ще один хлопчик. Китайський. Стан гірший, але тримається. Лікарі його теж відмітили.

Я не встиг перепитати. Вона вже поправляла мою крапельницю, а потім ковзнула поглядом по наручу — і швидко відвела очі, ніби не хотіла в це дивитися.

За дверима раптом пройшов крик. Не “боляче”. Не “допоможіть”. А короткий, тваринний. Потім ще один, і уривок голосу в коридорі:

— Носилки сюди! Швидше!

Оксана на мить застигла, ніби прислухалась не вухами, а шкірою.

— Відпочивайте, — сказала тихіше. — Лікар скоро зайде. Якщо вашому сусіду стане зовсім погано — кличте. Він сьогодні “пливе” хвилями.

Вона вийшла, і двері зачинилися.

Тиша в палаті не була тихою — вона просто перестала рухатися. Я лежав і слухав, як працює апарат, як тече крапельниця, як хрипить чужа людина зліва. І як теплом віддає наруч, ніби він тут — головний.

Я підняв ліву руку ближче до очей. Пальці торкнулися краю — шукав хоч найменший зазор, бодай натяк на застібку. Нічого.

Я спробував підчепити нігтем.

Наруч не зрушився. Не “міцно тримався” — а був так, ніби його намалювали на шкірі і потім забули стерти. Я натиснув сильніше. Під шкірою відгукнулося тонким поколюванням — неприємним, живим, як попередження: ще раз — і буде гірше.

Я стиснув зуби й потягнув.

На секунду світ зробився різкішим. Наче клацнуло десь усередині. У вухах прошив короткий дзвін, а холод пройшов під ребрами так близько до серця, що я мимоволі розтиснув пальці. Не боляче. Не страшно. Просто… категорично.

Я відкинув руку на ковдру і різко видихнув.

— Добре… — прошепотів. — Добре. Не чіпаю.