Розділ 2.

Світ повертався повільно.

Спершу — глухий шум: кроки по лінолеуму, писк апаратів, уривки голосів. Потім — запах ліків і антисептика. Лише тоді — різке біле світло, від якого защеміло в очах.

Ілля спробував вдихнути — груди стягнуло болем, горло було сухим, неначе його напхали пилом. Дихання збилося, але за кілька секунд саме вирівнялося — рівно, чітко, майже неприродно.

Він розплющив очі. Біла стеля з тріщиною, завіса збоку, тіні людей за дверима. Лікарня.

Живий.

Він підняв руку — і завмер.

На зап’ясті сидів чорний наруч: гладкий, без швів і застібок, легкий, ніби частина шкіри.

— Звідки ти взявся… — хрипко прошепотів він.

Замість відповіді в грудях легенько смикнуло — і голова перестала кружляти. Організм заспокоївся так швидко, що це здавалося випадковістю.

Двері відчинилися, і в палату зайшла медсестра.

Молода, з темно-русявим волоссям, зібраним у високий хвіст; кілька прядок вибивалися й м’яко спадали на щоки. Над маскою — теплі карі очі, в яких втома дивно поєднувалася з живим світлом. На фоні блідих стін вона виглядала занадто живою, занадто справжньою.

Ілля мимоволі затримав на ній погляд, а потім поспішно відвів очі.

— Прокинулися, — вона перевірила монітор, підійшла до ліжка. — Лежіть, не вставайте різко. Ви після шоку. Я Оксана, медсестра. Як вас звати?

— Ілля… — прохрипів він.

— Дуже добре, Іллє, — м’яко. — Води?

Вона підперла йому спину, піднесла склянку. Холодна вода обпекла, але повернула відчуття реальності.

— Де я? — видихнув він.

— У міській лікарні. Вас витягли з-під завалів торгового центру. Там ще працюють рятувальники.

Серце кольнуло.

— Там був… хлопчик…

— Живий, — коротко кивнула Оксана. — У легшому стані, ніж ви. Ви його витягли?

Ілля кивнув.

Очі Оксани стали теплішими.

— Молодець. Це йому життя врятувало. Тепер відпочивайте. Лікар скоро зайде.

Вона поправила крапельницю і вийшла.

Ілля ще мить дивився на двері, а потім знову глянув на наруч. Той був теплий — надто теплий, як для металу.

— Що ти таке… — прошепотів він.

Наруч мовчав, але десь глибоко всередині ніби щось насторожено прислухалося.

Двері знову відчинилися. У палату зайшов лікар — чоловік років сорока п’яти, з легкою сивиною на скронях та спокійним, уважним поглядом.

— Добрий день, — він поставив планшет на тумбочку. — Давайте знайомитись офіційно. Прізвище, ім’я, по батькові?

Ілля ковтнув.

— Морозов… Ілля Миколайович. П’ятнадцять років.

— Добре, пане Морозов, — кивнув лікар. — Я Степан Петрович Савчук, ваш лікуючий. Можешь звертатись по прізвищу просто Савчук, або пане лікарю. Як почуваєтесь Ілля Миколайович?

— Можна просто Ілля. Голова гуде… і важко рухатись.

— Це нормально, — спокійно. — У вас забої, легка контузія, нічого критичного. Пам’ятаєте, що сталося?

В пам’яті сплив спогад: дим, крики, руїни, жук, візок, дитяче схлипування.

— Не до кінця… — зізнався він. — Все… уривками.

— Так буває, — Савчук посвітив ліхтариком в очі, глянув на монітор. На мить його брови ледь зійшлися. — Пульс дуже рівний. Як після хорошого відпочинку, а не після завалів.

— Це… погано? — насторожився Ілля.

— Навпаки, добре, — лікар усміхнувся. — Просто трохи дивно.

Він узяв Ілліну руку, щоб перевірити пульс пальцями, і одразу помітив наруч.

— А це що?

— Не знаю, — чесно сказав Ілля. — Прокинувся — він уже був. Не пам’ятаю, звідки.

Савчук нахилився, торкнувся темної поверхні. Наруч ледь віддав теплом, але не посунувся, хоч лікар обережно спробував його провернути.

— Цікаво… — пробурмотів він. — Ні шва, ні застібки… Не болить?

— Ні.

У цей момент у грудях Іллі знову пройшов холодний струм, і здавалось, браслет став трохи прохолоднішим.

— Добре, — лікар відступив. — Чіпати не будемо, поки ви слабкі. Можливо, потім самі згадаєте, звідки він.

Він перегорнув кілька рядків у планшеті.

— Родичів треба повідомити. Хто у вас є? Де батько?

— На роботі, — тихо. — Він далекобійник. Може бути без зв’язку по кілька тижнів.

— Зрозуміло, — кивнув Савчук. — Номер є в картці, але зараз поза зоною. Як вийде на зв’язок — ми його знайдемо. А мати?

Ілля стиснув пальці.

— Мама померла. Давно.

Лікар лише коротко кивнув, без зайвих запитань.

— Тоді головне — що ви зараз тут. Аналізи непогані, стан стабільний. Відпочивайте. Якщо щось — кличте медсестру.

Він залишив невелику ампулу на тумбочці.

— Легке заспокійливе, якщо не зможете заснути. Але спочатку спробуйте без нього.

Савчук вийшов.

У палаті стало тихо, тільки монітор рівно відстукував ритм.

Ілля, не підводячись, намацав тумбочку, витягнув свій телефон. Екран у тріщинах, але мережа — слабка, та є.

Контакт «Тато».

Виклик.

Раз.

Два.

П’ять.

«Абонент поза зоною досяжності».

Він спробував ще раз. І ще.

Той самий результат.

Пальці стиснули телефон до хрусту.

— Ну… візьми ж… — прошепотів він. — Хоч раз, коли треба…

У грудях неприємно потягнуло, ніби хтось стиснув вузол десь під ребрами. Він сховав телефон під ковдру, відвернувся до стіни.

— Чому тебе ніколи немає, коли ти потрібен… — майже беззвучно.

На зап’ясті наруч ледь потеплів, наче відгукнувся на цей шепіт.

І десь у глибині — не думкою, не словом, а чистим відчуттям — щось холодне й рівне доторкнулося до його паніки й притиснуло її донизу.

Ніби хтось мовчки сказав:

"Живи."

Дихання стало рівнішим. Повіки потяжчали.

Лікарняний шум у коридорі віддалився, наче хтось прикрив його долонею.

Ілля заплющив очі — думаючи, що просто засинає.

Він ще не знав, що не сам.

---

Світ повернувся не одразу.

Спершу — тепла темрява, в якій можна було б лишитися назавжди. Потім — тихий писк монітора, «крап… крап…» крапельниці, приглушені голоси за стіною. І лиш тоді — біле світло, різке, як лезо.