Розділ 1.

Темрява спершу була повною — щільною, як вода.

Ілля не чув нічого, окрім віддаленого дзвону, ніби хтось бив по металевій трубі десь глибоко під землею. Дзвін накочував хвилями, зливався з важким гулом у голові, і лише потім з’явився запах — різкий, гарячий, наче він упав головою в попіл.

Він спробував вдихнути — і закашлявся.

Пил обпалив легені.

Щось тісно притискало груди.

Права рука була затиснута, ліва десь під тілом, ноги не відчувалися взагалі.

— …аа… — видихнув він, але звук вийшов глухим, схожим на видих звіра.

Пальці. Треба поворухнути пальцями.

Спочатку було нічого. Порожнеча замість кистей.

Потім — слабкий поколюючий струм уздовж сухожиль, ніби м’язи згадували, як це робити.

І раптом…

Холодок.

Тонкий, майже невловимий.

Не звук і не думка — просто відчуття напрямку, як коли в темряві хтось торкається плеча, показуючи, куди рухатись.

Вправо.

Ілля не знав, чому ця думка здається правильною.

Можливо — інстинкт.

Можливо — відчай.

Можливо — мозок, що ще не прокинувся до кінця.

Він повільно, по міліметру, почав зміщуватися вбік.

Груди стислися болем, ребра скрипнули.

Щось зрушилось над головою — бетон чи метал, важко сказати.

Повільно, майже непомітно, але зрушилось.

Глибокий вдих. Знову кашель.

Темрява раптом спалахнула тонкою смужкою світла — десь зверху була щілина. Він побачив танцюючий пил, що сяяв у промені, наче крихітні комахи.

Це додало сил.

Він підтиснув ноги, уперся плечем.

Ще раз.

І ще.

Холодок знову повернувся — не тиском, не голосом, але чимось, що ніби підштовхувало зсередини:

Вище.

Трохи праворуч.

Не завмирайте.

Ілля стиснув зуби так сильно, що заболіли щелепи.

Повернувся боком, підставив спину під уламок і виштовхнув себе вперед.

Щось різко тріснуло.

Світло рвонуло очі.

Хтось кричав дуже близько — чи то зовні, чи то в голові, він не розбирав.

Він вискочив із-під завалу, перевалився через низьку плиту й віддихався, лежачи на животі.

Пил сипався з волосся.

Пічне тепло било від розпеченого бетону.

Грудна клітка ходила різко, нерівно.

У голові пульсувало — не болем, а чимось іншим, холодним і впевненим, як м’який дотик металу.

Він підвів голову.

Над ним висіли зірвані балки, обгорілі пластикові вивіски, шматки світильників.

Зверху лилися клуби диму в розірване небо.

Ілля не пам’ятав, що сталося.

Лише те, що секунду тому світ був цілим — і раптом зник.

Він спробував піднятись на коліна… і відчув, як щось невидиме м’яко «підхопило» рівновагу, ніби тіло саме коригувало рух.

Знову той самий холодок.

— Що зі мною…? — прошепотів він.

Відповіді не було.

Тільки гул, дим і далекі крики, що прорізали повітря.

Ілля стояв посеред руїн, ще не знаючи, що він вижив не сам.

І що той холодний імпульс у грудях — не примара, а перше тихе дихання того, хто щойно увійшов у його життя.

Коли дихання нарешті вирівнялося, Ілля підвівся на коліна. Пил ще сипався з волосся, руки тремтіли, але свідомість потроху прорізала туман шоку.

Погляд випадково ковзнув униз — і він завмер.

На лівому зап’ясті сидів якийсь наруч.

Тонкий.

Темний.

Немов металева стрічка без жодної застібки чи кнопки.

Він не був важким — навпаки, ледь відчувався, ніби частина шкіри.

Ілля торкнувся його пальцями.

Поверхня була гладка, тепла — наче довго лежала на сонці.

Наруч не стискав руку, не натирав, не світився.

Просто… був.

“Звідки?” — майнула думка.

Пам’ять відгукнулася порожнечею.

Жодних образів, жодних деталей. Лише чорно-сірий клубок, де все перемішалося з пилом і ударом.

— Мабуть… був на мені, — пробурмотів він, не надто вірячи власним словам.

Шок робив свою справу: мозок чіплявся за прості пояснення.

Наруч не болів, не заважав рухам, не виглядав загрозливо — тож думка про нього швидко потонула в іншому.