Розділ 1.

Темрява спершу була повною — щільною, як вода.

Я не чув нічого, окрім віддаленого дзвону, ніби хтось бив по металевій трубі десь глибоко під землею. Дзвін накочував хвилями, зливався з важким гулом у черепі, і лише потім прийшов запах — різкий, гарячий, наче я впав обличчям у попіл.

Я спробував вдихнути — і закашлявся.

Пил обпалив легені. Щось тісно притискало груди. Права рука була затиснута, ліва — десь під тілом, ноги не відчувалися взагалі.

— …а… — видихнув я, але звук вийшов глухим, більше схожим на рик.

Пальці. Треба поворухнути пальцями.

Спочатку — нічого. Порожнеча замість кистей. Потім — слабкий поколюючий струм уздовж сухожиль, ніби м’язи згадували, як це робиться. Я ковтнув повітря й відчув, як всередині піднімається злість — тупа, без адреси. На бетон, на себе, на те, що я взагалі тут.

І тоді… прийшло інше.

Не голос. Не думка. Тонкий холодний напрямок, як дотик у темряві: туди.

Праворуч.

Я не знав, чому це здається правильним. Інстинкт? Випадковість? Може, мозок просто шукав будь-яку нитку, аби не з’їхати з глузду. Мені не подобалося відчуття, що мене ведуть, — я навіть не бачив хто, але відчував: “сюди”. Хотілося впертися, зробити навпаки. Дурна гордість у пилюці.

Та я поповз.

Я почав зміщуватися вбік — по міліметру. Груди стислися болем, ребра ніби скрипнули зсередини. Над головою щось зрушилося — бетон чи метал, важко сказати. Повільно, майже непомітно… але зрушилося.

Глибокий вдих — і знову кашель. Я відчув смак крові й одразу злякався, але не мав часу на паніку: завал не чекає, поки ти розберешся зі своїм горлом.

Темрява раптом спалахнула тонкою смужкою світла: десь угорі була щілина. У промені танцював пил, сяяв, як крихітні комахи. Це додало сил — не надію, ні, просто лють: якщо там є світло, значить, я ще не здох.

Я підтягнув ноги, уперся плечем. Ще раз. І ще.

Холодний напрямок повернувся, став чіткішим: вище… трохи праворуч… не завмирай. Не словами — відчуттям, ніби хтось різко зібрав мене в одну точку й прибрав зайве тремтіння.

Я стиснув зуби так сильно, що заболіла щелепа. Розвернувся боком, підставив спину під уламок і виштовхнув себе вперед.

Щось тріснуло різко.

Світло рвонуло в очі.

Я вислизнув із-під завалу, перевалився через низьку плиту й завмер на животі, ловлячи повітря. Пил сипався з волосся. Від розпеченого бетону било пічним теплом. Грудна клітка ходила різко, нерівно, і я на мить подумав: от зараз би просто лежати й не ворушитися. А потім друга думка: якщо зараз ляжеш — так і залишишся. Тут.

А всередині пульсувало інше — не болем. Холодним, упевненим ритмом. Наче десь у грудях працює ще одна, незнайома частина механізму, яка не питає, чи я готовий.

Я підвів голову.

Наді мною висіли зірвані балки, обгорілі пластикові вивіски, шматки світильників. Дим клубився в розірване небо. Торговий центр більше не був торговим центром — він був нутром, розкритим ударом.

Я не пам’ятав, що сталося. Лише те, що секунду тому світ був цілим — і раптом зник.

Я спробував стати навколішки… і відчув, як тіло саме підхоплює рівновагу, ніби хтось у потрібну мить прибрав “зайве” з м’язів. Не зробив мене сильнішим — зробив точнішим. Це лякало більше, ніж біль.

— Що зі мною…? — прошепотів я.

Відповіді не було. Лише гул, дим і далекі крики.

Я стояв посеред руїн і ще не знав, що вижив не сам.

Коли дихання трохи вирівнялося, я опустився на коліна — і випадково поглянув на руки.

На лівому зап’ясті сидів наруч.

Тонкий. Темний. Ніби металева стрічка без застібки, без кнопок, без шва. Він не був важким — навпаки, ледь відчувався, наче частина шкіри. Я торкнувся його пальцями. Поверхня була гладка й тепла, ніби довго лежала на сонці.

Спробував підтягнути край.

Наруч не зрушився ані на міліметр. І — дивно — не стискав, але тягнув під шкірою неприємним поколюванням, ніби попереджав: не треба. Мені стало гидко, як від чужої руки на тілі. Захотілося зірвати, розтрощити об бетон, довести собі, що я тут головний.

— Звідки ти взявся… — видихнув я.

Пам’ять відгукнулася порожнечею. Жодних образів, жодних деталей — тільки чорно-сірий клубок, змішаний з пилом і ударом.

Я змусив себе ковтнути повітря.

Навколо було важливіше за будь-які дивні дрібниці.

Дим стелився низько над землею, клубами повз між уламків торгових рядів. Десь потріскувала пластмаса, щось важке стогнало й осідало. Повітря було гаряче й густе: метал, гар, палений пластик.

З боку, де колись був вихід, почулися крики — живі, реальні.

Я здригнувся, ніби прокинувся.

Треба вибиратися. Треба зрозуміти, що сталося.

Я підвівся. Наруч змістився разом зі шкірою так природно, що мозок майже одразу перестав за нього чіплятися — і це було найгірше: ніби тіло вже “прийняло” його.