Розділ 23.

Механізм усередині дверей працював повільно.
«Погано ти все-таки розумієш живих істот, Каїре».
«Я відштовхувався від логіки».
Спочатку розійшлася тонка вертикальна щілина. Потім важкі стулки почали відходити в боки, відкриваючи простір за ними.
Я чекав.
Жодного пострілу.
Коли прохід став достатньо широким, рушив уперед.
Центральна зала виявилася значно більшою, ніж очікував. Висока стеля губилася в темряві, вздовж стін тягнулися вертикальні світлові панелі, а в центрі стояла широка конструкція, схожа одночасно на стіл і командний термінал. Над нею висіло кілька шарів напівпрозорих проєкцій Кхар-Саалу.
Схоже, мене вже чекали.
На високому масивному кріслі біля центрального столу сидів Хралін. Судячи з того, як розташувалися всі інші, не потрібно було знати місцевих звичаїв, щоб зрозуміти, хто тут головний.
Праворуч від нього стояв Хралін, якого я вже бачив на ринку.
Саме він тоді мене врятував.
Цікаво.
Навколо центрального столу сиділи ще п’ятеро. Різні типи броні, різні знаки. Найімовірніше, ті, хто керував окремими напрямками діяльності Ар-Тхал і зараз зібрався тут для вирішення нагальних питань.
А питань у них останнім часом явно побільшало.
По краях зали стояли четверо бійців.
Важка броня. На плечі в кожного була закріплена знайома додаткова зброя, у руках — плазмові гвинтівки. На поясах висіли мечі.
Усі чотири стволи дивилися приблизно в моєму напрямку.
«Тебе не вважають достатньою загрозою, якщо дозволили зайти сюди», — прокоментував Каїр.
«То вже їхні проблеми».
«Згоден».
Зробив ще кілька кроків.
Двері за спиною почали закриватися.
На мить дуже захотілося озирнутися.
Не став.
Перед очима спалахнув невеликий службовий маркер.
Харон.
— Фіксую внутрішній вузол обміну даними. Архітектура відрізняється від локальної мережі родового гнізда. Є доступ до глибших систем Кхар-Саалу.
Продовжив іти, не змінюючи темпу.
— Можеш використати?
— Так. Комунікаційний модуль екзокостюма може працювати як ретранслятор між моїм основним модулем і цим вузлом.
— Починай.
— Капітане, під час передачі екз не зможе нормально працювати в русі.
— Я врахую.
На краю інтерфейсу з’явилася тонка смуга активності.
Не дивився на неї.
До голови залишалося метрів десять.
Він підвівся.
І лише тоді я зрозумів, наскільки він великий. Приблизно як той Хралін із мечами біля ліфта. А може, навіть трохи більший.
Не найбільший із тих, кого доводилося бачити, але значно масивніший за більшість. Вік теж читався — у темнішій шкірі, старих рубцях, у гребені, кілька пластин якого були обламані й уже ніколи не відновилися.
Він не виглядав старим.
Швидше тим, хто прожив достатньо довго, щоб перестати доводити це кожним рухом.
— Ваар-Хет, — промовив він. — Досить безглуздо використовувати старі слова лише для того, щоб привернути до себе увагу.
Перекладач поклав зміст просто поверх чужої мови.
— Дарма ти прийшов сюди. Прожив би трохи довше, ховаючись на своїй планеті.
— Ти тут головний. Отже, це ти мене запросив. Я просто не міг не скористатися нагодою особисто тебе відвідати.
Голова видав короткий звук.
Не зрозумів, чи існує у Хралін аналог сміху.
— Полювання на ваш світ — вирішене питання.
— Воно не було узгоджене зі мною. Саме тому я тут.
Він повільно обійшов край столу.
— Ти вбив мого сина. Я радий, що ти вирішив завітати особисто.
Оце прозвучало інакше.
Без підвищення голосу.
Без рику.
Майже буденно.
— Так. І повір, він далеко не єдиний Ар-Тхал, який загинув через це Полювання.
Гребінь голови ледь змінив положення.
— Ти прийшов розповісти мені, як ми маємо жити? Вважаєш, металевий панцир захистить тебе тут?
— Ні. Я прийшов пояснити тобі наслідки твого рішення.
Зробив ще крок.
— Ти вирішив, що маєш право полювати на нас. Назвав нас здобиччю. Відправив своїх мисливців на Землю.
Подивився просто йому в очі.
— Тоді візьми мою голову сам.
У залі стало тихо.
— Через твоє рішення вже гинуть Ар-Тхал. Продовжиш — у цю війну втягнуться й інші роди Хралінів. І все тому, що ти невдало обрав здобич.
«Технічно це одна з небагатьох частин твого плану, яка справді спрацювала саме так, як задумувалася», — зауважив Каїр.
Проігнорував.
Зупинився приблизно за п’ять метрів від нього.
— Я стою у твоєму домі. Якщо тобі потрібна моя голова — прийди й забери її.
Віддав команду.
Фіксатори екзокостюма клацнули.
У залі хтось ворухнувся.
Зовнішні пластини почали розходитися.
«Якщо людство колись складатиме перелік причин власного зникнення, твоє прізвище заслуговує окремого розділу».
«А може, навпаки, ми зараз вершимо історію. Чого ти так категорично?»
«Тому що в історії надзвичайно багато мертвих людей, які були впевнені в тому самому».
Зробив крок назовні.
Місцева гравітація одразу навалилася на плечі.
Після екза тіло відчуло її особливо гостро. Ноги стали важчими, пошкоджене стегно нагадало про себе тупим болем, праве плече після плазми пекло під одягом.
Але стояв.
Пластини за спиною залишилися відкритими.
Харон продовжував працювати.
Уперше побачив, як змінилися погляди Хралін.
Вони знали, що всередині панцира жива істота.
Але знати й побачити — різні речі.
Голова Ар-Тхал повільно оглянув мене з голови до ніг.
Я був нижчим.
Легшим.
І, на відміну від нього, повністю без броні.
Він дивився довго.
Один із Хралінів за столом підвівся, відійшов убік і за кілька секунд повернувся з важкою древковою зброєю.
Найближчим земним аналогом була б алебарда, хоча ця виглядала простіше й водночас небезпечніше. Довге темне руків’я закінчувалося широким мечоподібним лезом із посиленим вістрям. Нею можна було колоти, різати й рубати, використовуючи всю вагу зброї.
Хралін простягнув її голові.
Той прийняв зброю однією рукою.
Зробив короткий рух.
Лезо описало перед ним дугу.
Другий — уже з поворотом корпусу.
Третім він різко виніс вістря вперед і зупинив його так точно, ніби зброя важила в кілька разів менше.
Цією річчю він користувався давно.
Погляд ковзнув по залі.
Тут було багато чого.
Клинки.
Списи.
Короткі рубаючі мечі.
Чужі конструкції, призначення частини яких я навіть не розумів.
І сокира.
Як на мене — найпростіша річ із усього цього різноманіття. І головне — висіла вона саме біля того місця, де я вийшов з екза.
Темний метал. Довге руків’я. Широке лезо з асиметричним вигином. За пропорціями — зброя для істоти не меншої за Храліна, а можливо, й більшої.
Показав на неї.
— Можу взяти?
Екз за спиною одразу повторив мою фразу мовою Хралін.
Голова подивився на сокиру.
Потім на мене.
Кивнув.
Один із охоронців підійшов до стіни, зняв її з кріплення й підніс мені.
Простягнув руку.
Забрав сокиру з його рук.
Вага одразу потягнула кисть униз.
Важка.
Дуже.
Але не настільки, щоб нею не можна було працювати.
Перехопив ближче до кінця й зробив короткий пробний рух.
Повітря глухо свиснуло біля леза.
«Ну?»
«Ти все ще робиш дурницю».
«А сокира?».
«Сокира непогана».
Голова Ар-Тхал зробив крок назустріч.
Я перехопив руків’я обома руками.
І пішов до нього.
Він не поспішав.
Я теж.
П’ять метрів скоротилися до чотирьох. Потім до трьох. Древко в його руках повільно змінило кут, широке лезо опустилося нижче. Збоку могло здатися, що він просто зручніше перехопив зброю.
Каїр показував можливі траєкторії.
Намагався не заходити на лінії удару.
Перехопив сокиру обома руками.
Перший удар прийшов без попередження.
Я був зосереджений, Каїр завчасно ввімкнув нейроприскорення, але це був не широкий замах. Лише короткий поштовх уперед.
Вістря рвонулося до грудей так швидко, що без нейроприскорення я, мабуть, побачив би вже тільки результат.
Світ розтягнувся.
Рух голови Ар-Тхал став повільнішим.
Але я швидшим не став.
Устиг лише відхилити корпус і відвести лезо сокирою.
Метал зустрівся з металом.
У кистях вибухнув біль.
Його зброя ковзнула вбік, а нижній кінець древка одразу пішов мені в коліно.
Ногу забрав в останню мить.
Наступний рух уже йшов зверху.
Відступив.
Широке лезо пройшло перед обличчям і продовжило рух униз. Не зупиняючись, Хралін провернув древко в долонях і рубонув назад.
Підставив сокиру.
Удар відкинув мене на два кроки.
Стопа ковзнула.
Ледь не сів на підлогу.
Голова Ар-Тхал не переслідував.
Чекав.
«Він тебе перевіряє».
Перехопив сокиру.
Плече вже нило від першого справжнього контакту.
Місцева гравітація теж допомагала не мені. Кожен різкий рух важкої зброї тягнув за собою все тіло.
Хралін рушив знову.
Я не відставав.
Пішов назустріч.
Не дав йому повністю використати довжину зброї.
Перший випад відбив униз, зробив крок усередину й рубонув по корпусу.
Він устиг повернутися.
Сокира вдарила в нагрудну пластину.
Глухий удар прокотився залою.
Броня витримала.
А от Хралін відступив.
На один крок.
Цього вистачило.
Я вдарив ще раз.
Він підставив древко.
Сокира ковзнула по ньому, залишивши глибоку борозну.
Хотів продовжити рух у шию.
Не встиг.
Коліно голови Ар-Тхал врізалося мені в живіт.
Повітря просто зникло.
Світ смикнувся.
Відлетів назад, намагаючись не випустити сокиру.
«Дихай».
«Дуже... корисна... порада».
Не дав собі зігнутися.
Вдих.
Ще один.
Хралін уже йшов.
Тепер без перевірок.
Лезо прийшло справа.
Ухилився.
Зліва.
Відбив.
Удар древком у плече.
Пропустив.
Щось хруснуло — або в мені, або просто так здалося.
Сокира ледь не випала з пальців.
«Суглоб цілий. Забій. Працюй».
Він був швидшим, ніж мав право бути з такою масою.
Не швидшим за мене.
Але достатньо швидким, щоб різниця майже нічого не давала.
Найгіршим було інше.
Він знав, що робить.
Не реагував на мої атаки окремо. Змушував мене ставити ноги туди, куди йому було потрібно. Відступати під потрібним кутом. Піднімати сокиру трохи вище. Відкривати нижній сектор.
«Він будує послідовність».
«Я бачу. Ти краще скажи, що робити».
«Ти бачиш удари. Я кажу про бій».
Пізно.
Хралін змінив хват.
Я чекав рубаючого зверху.
Отримав у бік нижнім кінцем древка.
Тіло повернуло.
Широке лезо вже йшло слідом.
Відскочив.
Не повністю.
Метал пройшов по лівому боку.
Спочатку просто холод.
Потім тепло.
А вже потім біль.
Відступив ще на крок.
Поглянув униз.
Тканина розійшлася від ребер до живота. Не настільки глибоко, щоб одразу впасти, але кров уже швидко просочувала одяг.
«Пошкоджені м’язові волокна. Судини. Внутрішні органи не зачеплені».
«Якось не так планувалося».
«Щоб плани збігалися з реальністю, над ними зазвичай доводиться наполегливо працювати».
Голова Ар-Тхал дивився на кров.
Потім на мене.
Зробив короткий рух зброєю, ніби пропонував продовжити.
— Уже все? — запитав він.
Переклад пролунав із динаміків екза за спиною.
Я усміхнувся.
— Ти тільки почав мені подобатися.
Не знаю, як перекладач передав саме це.
Судячи з того, як один із Хралінів біля столу повернув голову, достатньо близько.
«Каїре. Я не хочу тут помирати».
«Працюю над цим».
Біль у боці змінився.
Не зник.
Навпаки.
Наче під шкіру залили щось гаряче, а потім почали стягувати краї рани зсередини.
М’язи сіпнулися.
Перехопило дихання.
«А чому ти раніше так не робив?»
«Тому що раніше не міг. Ядро дало нам можливість форсувати те, що твій організм і так умів робити. Згортання крові, відновлення судин, м’язових волокон. Я лише прискорюю процес і спрямовую його туди, де він зараз потрібен».
Черговий спазм скрутив бік.
«І чому це так болить?»
«Бо тканини відновлюються значно швидше, ніж повинні. А ще я можу або приглушувати біль, або витрачати ресурси організму на відновлення. Повноцінно робити обидва процеси одночасно зараз не виходить».
«Чудово».
«Я радий, що ти задоволений».
Стиснув зуби.
Кров текла вже повільніше.
Голова Ар-Тхал рушив знову.
Я підняв сокиру.
Наступний обмін тривав секунди.
Для мене — значно довше.
Лезо.
Древко.
Крок.
Поворот.
Сокира врізається в плече його броні.
Не пробиває.
Він б’є мене руків’ям у груди.
Ребра відгукуються тупим ударом.
Я рубаю по стегну.
Він прибирає ногу.
Вістря його зброї проходить поруч із шиєю.
Відчуваю рух повітря.
Ще крок.
Ще.
Починав розуміти його ритм.
І саме тоді він його змінив.
Замість відступу пішов уперед.
Майже впритул.
Однією рукою перехопив древко ближче до середини, другою штовхнув кінець зброї мені під сокиру.
Руки розійшлися.
Захист відкрився.
«Назад!»
Не встиг.
Його плече врізалося в мене.
Підлога зникла.
Ударився спиною.
Повітря знову вибило з легень.
Сокира випала й проковзнула вбік.
Хралін уже стояв наді мною.
Вістря опускалося.
Перекотився.
Лезо вдарило в підлогу там, де секунду тому була голова.
Підхопився на коліно.
Він висмикнув зброю.
Я кинувся до сокири.
Пальці майже торкнулися руків’я.
Удар прийшов у спину.
Не лезом.
Древком.
Мене протягнуло по підлозі ще кілька метрів.
Перед очима потемніло.
Повільно встав.
Лівий бік горів.
Спина боліла.
Праве плече вже рухалося гірше.
Але рана під ребрами більше не розходилася з кожним вдихом.
Провів долонею по мокрій тканині.
Крові було менше.
Значно.
Голова Ар-Тхал це побачив.
Погляд ковзнув на кров на підлозі, потім знову на рану.
Краї рани під тканиною вже починали стягуватися.
Підняв сокиру двома руками.
Хралін навпроти нахилив зброю вперед.
І, здається, вперше від початку бою в його погляді зникла поблажливість.
Він рушив першим.
Каїр одразу розгорнув перед очима кілька можливих траєкторій, але цього разу я вже дивився не на них. На плечі. Кисті. Положення ніг. За кілька хвилин бою почав розуміти, що лінії, які показував Каїр, були лише припущеннями. І його дії не завжди з ними збігалися.
Рішення народжувалося раніше.
Древко пішло вправо.
Змістився в протилежний бік ще до того, як лезо набрало швидкість. Воно пройшло перед грудьми, а я вже заходив усередину дистанції.
Сокира пішла знизу.
Голова встиг відвести корпус.
Лезо ковзнуло по нагрудній пластині, висікло короткий спалах і пішло вище. Край зачепив обличчя.
Неглибоко.
Але кров одразу виступила темною смугою від вилиці до нижнього краю щелепи.
Відскочив раніше, ніж древко встигло повернутися.
Хралін завмер.
Провів пальцями по щоці.
Подивився на кров.
Потім на мене.
І відразу атакував.
Ще швидше.
Значно швидше.
Два удари я відвів сокирою. Від третього ухилився, пропустивши широке лезо над плечем. Відповів коротким ударом у бік, але він виставив древко й прийняв сокиру на метал.
Цього разу не відступив ніхто.
Я тиснув.
Він теж.
Древко повільно відходило до його корпусу.
Голова був сильнішим.
Але не настільки, щоб я здався.
Різко прибрав тиск.
Хралін провалився вперед на півкроку.
Розвернув сокиру й ударив обухом у пошкоджену нагрудну пластину.
Глухий хрускіт.
Тріщина розійшлася ширше.
Він відповів ліктем.
Удар прийшов у щелепу.
Обличчя смикнулося вбік, у роті одразу з’явився присмак крові.
Відступив.
Не впав.
«Щелепа ціла».
«Дякую. Сам хвилювався».
Знову зійшлися.
Тепер у бою вже не було пауз.
Сокира.
Древко.
Крок.
Ухил.
Його лезо проходить біля ребер.
Моє врізається в броню на передпліччі.
Він відводить.
Я повертаю сокиру.
Він пробує дістати коліном.
Не даю.
Світ навколо став повільним і дуже простим.
П’ятеро Хралінів біля столу для мене просто зникли. Як і охорона.
Навіть відкритий екз за спиною перестав існувати.
Був тільки він.
Я.
І рух.
Каїр уже не говорив повними фразами. Слова ледве вміщалися між діями.
«Ліво».
Змістився.
«Низ».
Підняв ногу.
«Зараз».
Рубонув.
Сокира врізалася в його плече.
Броня витримала, але удар розвернув Храліна.
Пішов слідом.
Ще раз.
Він прийняв на древко.
Ще.
Відступив.
Тепер уже він відходив.
Один крок.
Другий.
Уперше від початку бою я змусив його відступати.
Голова різко опустив зброю.
Подумав, що він змінює хват.
Помилився.
Його великий палець натиснув щось на руків’ї.
Верхня частина зброї змінилася.
Між металевими ребрами біля основи леза щось спалахнуло.
Постріл відбувся майже впритул.
Він застав мене в русі — саме в цю мить я повертав корпус.
Це й урятувало.
Удар увійшов у ліве плече й вийшов ззаду.
На мить нічого не відчув.
Просто побачив, як із-за спини вирвалося щось гаряче разом із клаптями тканини й кров’ю.
А потім прийшов біль.
Рука перестала існувати.
Сокира смикнулася вниз.
Ліві пальці розтиснулися самі.
«Плечова кістка ціла. Суглоб не зачеплений. Наскрізне пошкодження м’язів. Велика кровотеча».
«Можеш повернути руку?»
«Я схожий на казкового чарівника з тих книжок, які ти знаходив у бібліотеці музею?»
Голова вже був поруч.
Тримати сокиру однією рукою стало зовсім іншою задачею.
Перший удар прийняв на лезо.
Кисть мало не вивернуло.
Другий не став блокувати.
Відступив.
Третій пройшов біля живота.
Спробував відповісти.
Сокира в одній руці запізнилася.
Хралін легко відійшов.
Він зрозумів.
Погляд коротко ковзнув по моїй безвольно опущеній лівій руці.
І далі вже не поспішав.
Плече спалахнуло ще сильніше.
Каїр уже взявся за нього.
Хотілося закричати.
Не став.
Щось усередині рани почало стягуватися. Кров не зупинилася повністю, але потік швидко слабшав.
«Мені потрібна рука».
«Я почув тебе з першого разу».
«Було б непогано ще й виконати».
«Які ми вередливі. Організм — не ремонтна майстерня. Особливо коли власник наполегливо створює нові пошкодження швидше, ніж я усуваю попередні».
Голова атакував.
Сокиру довелося тримати правою.
Вага тягнула плече вниз.
Ухилився від першого випаду.
Другий відвів обухом.
На третьому він змінив напрямок.
Древко вдарило по руків’ю сокири.
Пальці заніміли.
Але втримав.
Рвонувся вперед і вдарив головою в пошкоджену пластину на його грудях.
Не найрозумніша ідея.
Зате несподівана.
Хралін відступив.
Я вклав усе, що залишалося, у короткий удар сокирою однією рукою.
Він відхилився.
Лезо пройшло поруч із шиєю й лише подряпало край броні.
Ще трохи.
Голова зрозумів це теж.
І розлютився.
Наступний удар був точним.
Не в мене.
У сокиру.
Широке лезо його зброї врізалося збоку в руків’я біля моєї кисті.
Руку відкинуло.
Сокира пішла вбік.
Не випустив.
Але вона опинилася далеко праворуч, повністю поза захистом.
Саме цього він і хотів.
Голова Ар-Тхал одразу скоротив дистанцію.
Занадто близько, щоб повернути сокиру перед собою й захиститися.
Спробував відступити.
Нога ковзнула по власній крові.
Лише на півкроку.
Цього вистачило.
Хралін перехопив древко ближче до середини.
Широке лезо пішло до шиї.
Каїр показав траєкторію.
Червону.
Від плеча крізь шию.
Сокира була справа.
Ліва рука майже не працювала.
Назад не встигав.
Він уже був переді мною.
Я побачив його обличчя зовсім близько.
Кров із подряпини, яку залишив кілька хвилин тому.
Очі.
Впевненість.
Він знав, що переміг.
Лезо рушило.
Не думав.
Ліва рука піднялася сама.
Біль у плечі вибухнув так, що світ потемнів.
Долоня опинилася між мною і зброєю.
Безглуздо.
Навіть Каїр нічого не сказав.
Щось стиснулося всередині грудей.
Ядро.
На коротку мить воно наче розжарилося зсередини.
Не просто тепло.
Розпечене нутро.
Перед долонею спалахнуло золоте.
Невеликий вигнутий фрагмент поля виник буквально з нічого — майже білий у центрі, з тонким золотистим краєм.
Лезо врізалося в нього.
Глухий удар пройшов крізь руку, плече, груди.
Але метал до мене не дістав.
Поле прогнулося.
По ньому побігли тонкі хвилі світла.
Голова Ар-Тхал завмер.
Не надовго.
На мить.
Але мені вистачило.
Золоте поле перед долонею згасло.
Разом із ним майже згасло й відчуття ядра всередині.
Права рука все ще тримала сокиру.
Вона була відведена далеко вбік.
Туди, куди він сам її вибив.
Тепер це вже не мало значення.
Повернув корпус.
Біль у плечі вибухнув знову.
Сокира пішла по короткій дузі.
І тільки тоді помітив, як край її леза на мить затягнуло тією самою тонкою золотистою плівкою.
Голова побачив удар.
Спробував відступити.
Пізно.
Він сам загнав себе в цю позицію.
Лезо увійшло збоку в шию.
Опору майже не відчув.
Удар пройшов далі.
Його голова відокремилася від тіла.
На секунду зависла в повітрі.
Я бачив це лише тому, що Каїр досі тримав нейроприскорення.
Потім голова важко вдарилася об підлогу й покотилася вбік.
Тіло залишалося стояти ще якусь мить.
Древко вислизнуло з пальців.
Хралін упав на коліна.
Потім завалився вперед.
Я дивився на власну руку.
Вона тремтіла.
«Каїре...»
Відповіді одразу не було.
«Скажу так: це зробив не я».
У залі стало абсолютно тихо.
Повільно опустив руку.
Переді мною лежав голова Ар-Тхал.
Поруч — його відрубана голова.
А я все ще стояв.