Розділ 18.

Технічний канал починався метрів за двісті від мосту.
Ще кілька годин тому Харон називав цей маршрут непридатним.
Тепер біля входу не було нікого.
Навіть пост, який раніше контролювали троє Хралінів, працював лише в автоматичному режимі.
Ми перечекали повний цикл сканування й один за одним прослизнули в щілину між двома масивними опорами.
За декоративною стіною цитаделі закінчувався штучний ліс. Далі починався метал.
Справжній корабель.
Вузький прохід ішов униз під таким кутом, що доводилося триматися руками за ребра конструкції. Назар рухався за мною, Хао замикав групу. Світла майже не було — тільки тонкі смуги вздовж підлоги й слабке блакитне мерехтіння кабелів під прозорими вставками.
— Попереду контрольна зона, — повідомив Харон.
Я зупинився.
На внутрішній схемі з’явилися три червоні лінії.
Вони повільно зміщувалися поперек проходу.
— Обійти?
— Ні.
— Відключити?
— Спроба буде зафіксована.
Назар підійшов ближче.
Я показав рукою чекати.
Лінії пройшли справа наліво.
Потім повернулися.
Ритм був нерівний.
Харон відрахував ще два цикли.
— Вікно між другим і третім сканером — одна ціла сім десятих секунди.
— Достатньо.
— Для вас — можливо. Але я б не був настільки впевнений.
Я дочекався сигналу.
Світ змінився.
Став повільнішим.
Червона смуга поповзла по стіні.
Пил, піднятий моїм рухом, завис окремими частинками.
Назар ще тільки починав переносити вагу на передню ногу, коли я вже опинився між двома сканерами.
Ще крок.
Третя лінія повільно наближалася до плеча.
Тіло рухалося швидко.
Я встигав.
Ще метр.
Я вискочив за межі зони.
Світ повернувся.
Назар зняв із кріплення модуль Харона й передав Хао.
Той був швидшим за нас обох і мав пройти наступним, забравши Харона із собою.
На його візорі з’явилася траєкторія.
Хао рушив.
Швидко.
Відрізок він пройшов чисто.
На іншому боці розвернувся.
Тепер залишався Назар.
Він стартував у потрібний момент.
Перший промінь залишився позаду.
Другий теж.
На третьому Назар запізнювався.
Зовсім трохи.
Червона лінія вже наближалася до руки.
Хао рвонувся вперед, схопив його за передпліччя й смикнув на себе.
Назар врізався в нас.
Ми мало не впали всі троє.
Промінь пройшов позаду.
Кілька секунд ніхто не рухався.
Назар підняв голову.
— Дякую.
Хао віддав йому модуль Харона.
— Наступного разу рухайся швидше.
— Легко тобі казати.
Назар підвівся.
— Це був максимум.
Рушили далі.
Канал поступово розширювався.
Місцями доводилося переступати через товсті магістралі, що йшли просто під ногами.
Від них ішло тепло.
Десь усередині конструкції постійно щось глухо працювало.
Низька вібрація проходила крізь підошви й губилася в корпусі екзокостюма.
Через кілька хвилин Харон знову зупинив нас.
Попереду був пост.
За попередньою схемою — шестеро.
Тепер залишалося двоє.
Один сидів біля панелі.
Другий стояв спиною до проходу й переглядав щось на настінному екрані.
Назар показав двох пальцями.
Я кивнув.
Хао витяг катану.
Першого Назар прибрав однією голкою в голову.
Другий встиг лише обернутися на звук падаючого тіла.
Хао вже був поруч.
Катана коротко блиснула в слабкому світлі.
Тіло опустилося на підлогу майже без звуку.
Ми затягнули обох за панель.
Відтепер час остаточно грав проти нас.
Коли на пост вийдуть на зв’язок або хтось прийде міняти цих двох, Харон визначити не міг.
Назар підібрав енергетичну рушницю одного з убитих.
Перевірив заряд.
Залишив собі.
Жодного слова.
Після підключення до панелі Харон відкрив технічні двері на протилежному боці поста.
За ними шлях ішов угору.
Сходи закінчилися круглим люком.
Я торкнувся металу.
— Що за ним?
— За схемою — внутрішня територія Родового Гнізда.
«Каїре, можеш визначити розташування?»
«Стіни заважають точному визначенню кількості та положення цілей. Безпосередньо біля люка живих не фіксую».
«Я також».
«Навіщо тоді питаєш?»
«Я тобі довіряю більше, ніж собі».
Повільно підняв кришку.
Спочатку побачив небо.
Штучне.
Те саме тьмяне освітлення, що накривало весь цей район Кхар-Саалу.
Потім край темної стіни.
Ще трохи.
Відкритий простір.
Я висунувся вище.
Технічний люк вивів нас за зовнішню стіну, але ще не всередину самої цитаделі.
Перед нами лежав внутрішній двір цитаделі — просторий і набагато більший, ніж я очікував. Від стіни, під якою ми знаходилися, до центральної споруди було щонайменше кількасот метрів відкритого простору.
Темна поверхня двору переривалася невисокими конструкціями, декоративними кам’яними виступами й широкими доріжками.
Далі підіймалася сама цитадель.
Масивна.
Без вікон на нижніх рівнях.
Її стіни йшли вгору широкими уступами й губилися десь під штучним небом.
Ось куди нас вів Харон.
І куди насправді ми весь цей час намагалися проникнути.
Я вибрався назовні й одразу опустився за низький виступ.
Назар і Хао приєдналися.
Руху було небагато.
Це вже радувало.
На дальньому боці двору я побачив пост.
Ще один — ближче до входу в цитадель.
Кілька Хралінів.
Обладнаних місць для постів було значно більше.
Отже, частину сил справді забрали.
Але живі мисливці були не головною проблемою.
Харон почав накладати на зображення нові позначки.
Одна.
Друга.
Третя.
На стінах.
На верхніх уступах.
У низьких конструкціях по периметру.
— Автоматичні вогневі системи, — повідомив він.
На візорі з’явилося ще кілька маркерів.
— Частина поєднана із системою спостереження.
— Скільки на маршруті?
— Зафіксовано дев’ять. Імовірно, більше.
— Частина прихована в конструкціях.
Назар повільно визирнув із-за укриття.
— Зате мисливців мало.
Я дивився на відкритий двір.
До найближчого нормального укриття — метрів сорок.
Потім ще майже шістдесят.
Далі невисока конструкція.
А після неї залишалося найбільше.
Відкрита ділянка просто перед центральним входом.
Харон уже аналізував цикли автоматичної зброї.
Одна турель поверталася.
Друга перекривала її мертву зону.
Третя дивилася зовсім в інший бік, але її сектор частково накладався на наш маршрут.
Живих постів було мало.
Автоматика компенсувала це повністю.
Ми справді пройшли периметр.
Знайшли технічний маршрут.
Прибрали пост.
Опинилися там, куди ще кілька годин тому не мали жодного шансу потрапити.
І тепер сиділи за низьким виступом, дивлячись на кількасот метрів відкритої території.
У центрі двору височіла сама цитадель Ар-Тхал.
Назар опустився поруч.
— А тепер у нас є план?
Я продовжував дивитися на автоматичні точки, які Харон одну за одною позначав на візорі.
— План є завжди. Поки що він простий: не висовуватися.
Це не було рішенням.
Але на найближчі кілька хвилин його вистачало.