Розділ 1.

Спочатку був дивний спалах.

Не біль і навіть не світло — щось миттєве, сліпуче, що ніби пройшло крізь мене наскрізь.

А потім прийшла темрява.

Дивна. Не та, що з’являється, коли заплющуєш очі, і не та глуха порожнеча, в яку мене вже кілька разів викидало після поранень. Тут я бачив себе. Відчував руки, ноги, навіть дихання — хоча чудово пам’ятав: ще мить тому тривав двобій, а тіло лишилося десь там, у реальному світі.

Під ногами поступово проступила гладка чорна поверхня без швів і країв. Вона нічого не відбивала — тільки слабке біле світло десь далеко попереду, яке повільно пульсувало, наче мало власне серце.

У руці був зошит.

Той самий, який колись передав мені Каїр.

Я погортав його, більше за звичкою, ніж сподіваючись щось знайти. Сторінки були на місці. Отже, принаймні ця частина мого внутрішнього дурдому пережила те, що сталося.

Погляд знову повернувся до світла.

Кажуть, іти на світло — погана ідея.

Але інших напрямків тут усе одно не було.

Я рушив уперед.

— Каїре!

Відповіді не було.

Зупинився, прислухався до тиші й усе-таки спробував ще раз:

— Каїре!

— Не кричи.

Голос пролунав просто за спиною.

Я різко обернувся.

Він стояв за кілька кроків — та сама постать, до якої я вже встиг звикнути. Білий одяг, спокійне обличчя, руки за спиною. Тільки цього разу Каїр дивився не на мене.

Його погляд був прикутий до світла попереду.

— Ти живий? — запитав я.

— Цікаве й досить неточне формулювання.

— Я радий, що ти тут.

— Функціоную. Особистісна структура збережена. Якщо ти саме це називаєш «живий». Набридло думати власною головою?

— Ні. Я просто скучив. Знаєш, коли хтось майже п’ять років суб’єктивного часу поспіль коментує твої дії, рішення й розумові здібності, до цього звикаєш. А потім раптом стає якось занадто тихо.

Тепер він усе-таки подивився на мене.

— Я теж звик до тебе, учне. Але обіймів не буде. Я залишився собою. Зі мною все гаразд.

— Уже легше.

Напруга справді трохи відпустила.

Лише тепер я знову повернувся до світла.

— А це?..

Світ навколо змінився раніше, ніж я закінчив.

Темрява сіпнулася — і за одну мить ми вже стояли зовсім в іншому місці.

Ми опинилися в тому самому маєтку, яким колись хизувався Каїр. Я впізнав його одразу, хоча тепер він виглядав інакше: ніби його відбудували заново, зберігши стару форму, але замінивши частину конструкцій чимось новим.

А в самому центрі знаходилося це.

Сфера.

Вона висіла над підлогою й палала настільки яскраво, що на неї було важко дивитися прямо. Біле світло жило всередині, час від часу пронизане короткими золотавими спалахами. Кожен такий імпульс дивним відлунням віддавався десь у грудях.

Я мимоволі простягнув до неї долоню.

— Це що?

— Частина тебе.

Повернув голову до Каїра.

— І мені з тебе тепер усе кліщами витягувати? Розкажи нормально.

— Мені самому цікаво, що саме ми з тобою зробили.

Каїр підійшов ближче до сфери. Кілька секунд мовчки спостерігав за золотавими спалахами, і мені зовсім не подобалося, наскільки уважно він це робить.

— Приблизно половину процесів, які зараз відбуваються у твоєму організмі, я не контролюю.

Я мовчки втупився в нього.

Оце вже прозвучало справді погано. Каїр міг чогось не знати, міг помилятися, але визнавати втрату контролю він не любив навіть більше, ніж я.

— Можу одразу уточнити: поки я не бачу нічого, що свідчило б про негативний характер змін. Частину процесів уже починаю розуміти. Йде перебудова практично всіх систем організму. Тіло адаптується під нову структуру.

Він показав на сяючу сферу.

Мені від цього легше не стало.

— Знаєш, мені зовсім не подобається, коли зі мною щось відбувається, а ти цього не контролюєш.

— Повір, мені ще менше подобається не контролювати те, що відбувається з нами. Особливо коли не можу одразу пояснити їхню природу. Однак наразі нічого, що справді мене насторожувало б, не відбувається.

Каїр замовк.

— Єдине...

Усередині сфери знову спалахнуло золото.

Цього разу настільки яскраво, що я примружився.