День перед кінцем

День не складався з самого ранку. Він жував свою булку, а мені було її щиро жаль. Бідний Йорік, – так і крутилася в моїй голові знаменита цитата з не менш знаменитого твору Шекспіра. "Мене нудить, коли я дивлюся на нього". Адже й справді, – бідний! "Де тепер твої жарти? Твоє вистрибування? Твої пісеньки?"
Не знаю, чого мені в той момент хотілося більше: прийняти священничий сан, начепити рясу і з урочистим виглядом охрестити цю ще теплу й запашну булочку гучним іменем давно забутого героя Йоріка, а опісля – споглядати розправу над обездоленою випічкою, яка, як жертва кров, втрачає своє повидло, і до розсічених кінчиків волосся пройматися трагікою англійської драматургії епохи відродження, трагікою безславної плоті?
Чи піддатися іншій стороні свого єства, більш рішучій та прозаїчнішій? Бо єство свідомої громадянки демократичного суспільства палко бажало вирвати з безжалісних зубів пана шофера рештки колись апетитного хлібо-булочного виробу і навіть не повертати собі кошти за проїзд, а бігти з нею світ-за-очі, а точніше – в напрямку протилежному до маршруту цього автобуса.
Допоки я отак бовваніла, чи пак обмізковувала план порятунку жертв насильницького пожирання, та врешті будь-який план, лиш би він мав відтінок реальності, бодай з порятунку моєї вразливої психіки, водій вже покінчив екзекуцію за розпорядженням присяжних в складі: почуття голоду, відсутність етикету і вроджене недбальство. Далі вельмишановний пан шофер, якому порядні прикарпатські жителі на вході кажуть "Слава Йсу!", а на виході ґречно дякують, проворно, адже мали місце довгі роки тренувань, зім'яв своєю натрудженою рукою поліетиленовий пакетик і викинув його у вікно під ноги пасажирам "боронь Боже не свого" маршруту. Далі наш сучасний герой витер масні губи кінчиком лівого рукава і голосно прицмокнув язиком, щоб роздобути з піднебіння змлоснені рештки ще недавно цнотливої булки, і так само голосно прорік: всьо, хлопці, вйо!
Яка жахлива історія, подумаєш ти, читачу. І я відповідально заявлю: так, це було жахливо! Це було ніщо інше, як акт наруги.
Чи я перебільшую? Це також не виключено, адже день не складався з самого ранку. Того знаменного дня в мене, та й загалом у широких мас населення, як у звіра, на якого направлена мушка рушниці, загострилися абсолютно усі відчуття: зір, слух, нюх, а ще – почуття роздратування, відрази і уповільненості миті. Свідомість нудило від легкодухості соціуму і бізглуздості ситуації.
На щастя – день вже перетнув свій екватор. Було близько сьомої години вечора одинадцятого грудня дві тисячі дванадцятого року. Я їхала додому зустрічати кінець світу.

2013